Ласкавим голосом далеко пролунала
Порада щирої душі,
Яка й не зрозуміла, не пізнала
Наскільки помогла мені.
Вона немов віконце відчинила,
Впустила промінь світла в темноту
Й вагання всі мої спинила
У душу вливши теплоту,
На мить, лиш кількома словами,
Але наскільки вчинено добра,
А інші лиш пробіглися очами
Й ні слова, зовсім, пустота.
А пустотою тою більш Неспокій
Дратує хвилювання і страхи
І він настільки є глибокий,
Що доводиться із ним іти
По всіх просторах самоти.
Та радість нині, можу йти,
Хоча би вибратись на волю
І від гори ромашкової відійти,
А може й відшукати іншу долю.
Та терні коляться, впиваються в живе
І тіло ось усе палає,
І голова гаряча та гуде
Та кров з подряпин до землі стікає.
Земля ворушиться і тягне вниз,
Не хоче щоб по ній ходили
І сипле терен весь на хмиз,
Щоб у них погруз, щоб зупинили
Найперші кроки до свободи,
Та я ще йду з всієї сили
Але за мить немов шукаю броду
Серед гнітючого багна.
«О Боже, чому я стільки шкоди
Завдав навколо крізь життя?»
Немовби крізь життя ступаю
І легшає уже мій брід
І час від часу на вікно я споглядаю
Де її тепла холоне слід.
«Ніхто сюди не сунеться ніколи,
Ніхто по шию не залізе у багно
І не пройметься дивним болем
Коли в минулому нічого не було!»
Грязюка рідшає й все легше йти
І вже тьмяніє те вікно моє зі скрути
В яке не можу я пройти
Бо заприсягся тут відбути
Й відбудувати хоч якісь світи
До того часу коли й поворхнутсь
Не зможу, тільки відійти
В мій власний світ й позбутись
Назавше зможу каяття.
Та поки що, ще є життя
Й реальний світ сильніший за далекий
В якім блукають тіні дві
І боляче і так нелегко,
Бо все що там, те й на горі.
І брід я перетнув в останньому промінні
Та недалеко відійшов,
Вітри зимові замінились на осінні
Шляху ж я так і не знайшов.
Та постою вслухаючись в виття,
Та тінь єдина, що дійсно допоможе,
Якщо знайде, то змінить все життя,
Якщо знайду, Неспокій переможу.
А поки що на обрій подивлюсь,
Де той будиночок на краєчку гори,
Але збентежений одразу відвернусь
І по скоріш подай пораду ти…