ти би примчала, всупереч всім листам,
назад — де високі дими і гарячі стіни,
напевне знаючи, що навіть там
ти його не зустрінеш.
Сергій Жадан
Ти бачиш – я вижила, в мене два серця,
Одне - для людей, ну а інше - собі.
Одне переломлене, інше - не б'ється,
Його не побачиш на тій самоті.
Його не віддам цьому виміру й то́бі.
Його збережу до останнього з днів.
Те серце - єдиний мій шанс взнати волю,
Відчути омріяність знищених снів.
Ти бачиш - я вижила, я буду жити.
Як зорі, що впали, розбиті у вщент.
Як дивно! Що ти мене вчив, як любити,
А сам не любив... ну хіба що абсент.
Ніколи. Й нікого. Й нікому не молвив:
"Кохаю тебе" або просто "Не йди".
Твій голос солодкий, слова твої - холод,
Як швидкість шукати в стоячій воді.
Ти бачиш - я вижила. Навіть без тебе.
Вже місяць минув, а я, віриш, сама.
Промови твої - більш мені не молебен,
Бо так закінчилася наша зима.
І хто ти тепер? Не чужий. Не колишній.
Ти - притарна марність, для інших все ж "мій".
Для мене - заблуканий гість потойбічний,
Більш грішний за мене, бо надто святий.
