Мамини батьки і брат з сім'єю жили на одному подвір'ї : батьки – в флігелі, а брат – в старій хаті. Бабунька була жінкою красивою, білолицьою, пишною, ходила поважно. Від дітей і онуків завжди чекала відданості і любові.Чимось ласеньким онуків пригощала дуже рідко, а ось сама полюбляла солодощі і в «заначці» у неї завжди було щось солоденьке. Все своє життя вона ніде не працювала, бо була гарною модисткою, шила жіночий одяг, і гроші заробляла вдома. А ще бабунь-ка вміла гадати на картах і в неї це виходило добре, бо бажаючих знати, як складеться доля, завжди вистачало.
В далекому 1966 році, коли нам з Вовкою було по 11 років, а двоюрідній сестричці Люді – 10, теплого літнього дня ми з мамою і татом прийшли до них в гості. Цього разу за столом зібралася вся рідня і дітям теж дозволили сісти за один стіл з дорослими, що раніше не дозволяло-ся. Була по-сімейному тепла атмосфера, спогади і пісні. І ось бабунька раптом сказала: «А знаєте який мені торт сьогодні принесли знайомі продавчині ! Я їм нагадала, що ревізія пройде добре. Так і сталося. А торт великий, високий, а на ньому квіти, розочки, як живі». Після цих слів я з Вовкою і Люда подивились один на одного і швиденько вибігли з хати. Побігли до флігеля. Перед нами була одна задача – знайти торт. Хвилин через 15 в комірчині, в великій зеленій каструлі ми його все-таки знайшли. Кремові розочки, дійсно, були як живі. Мовчки, ми почали просто руками їсти цю красоту. Впорались швиденько. Тепер торт виглядав не дуже привабливо, але ми пальцями розмазали залишки крему по поверхні торта і повернулися до столу.
Через деякий час бабунька з дідом пішли додому відпочивати, а ми затаївши подих, проводжали їх стривоженими поглядами і чекали: що зараз буде? Чекати прийшлося недовго. Хвилин через десять на подвір'ї роздалося бабунькине голосіння: « Що ж вони наробили, барбоси!!! Поїли всі розочки-и-и…». Бабунька через двір майже бігла, чим всіх дуже здивувала. Ми ховались хто-куди: під стіл, під ліжко, за шафу. Дорослі сиділи мовчки, чекаючи мамашу, так між собою вони називали бабуньку. Ось вона забігла в кімнату. «Де вони?» Всі мовчали, тільки наш тато, у якого були складні стосунки з тещою, усміхаючись сказав: «Мамаша, а чого Ви так переживаєте? Взяли б і зразу принесли торт, всім дісталося б по шматочку, а Вам – найбільший».
Бабунька стояла з відкритим ротом і нічого не могла сказати, махнула рукою, розвернулася і почовгикала з хати. Ми в своїх схованках зітхнули з полегшенням. І раптом за столом роздався голосний сміх – сміялися всі, до сліз. Правда, нам тут же було розказано, що таке пога-но, а що таке гарно і відправлено делегацію, яка складалася з нас і мам, просити у бабуньки пробачення.
Бабунька вже ніколи нам не розповідала, що у неї є добренького – урок зрозуміла по-своєму. А ми вже й самі бабуньки, як зустрічає-мось так і згадуємо : а розочки були, як живі.
Ц1каво було, Олю 
