А ти не йди. Не покидай,
Не залишай одну у темноті.
Хоч тілом і душею зв'язаний зі мною, знай:
Мені важливі миті ті,
Коли мчимося до небес,
Коли торкаєшся холодного зап'ястя.
Тоді... Лишень тоді готова все віддати за це щастя.
Але ти йдеш, хоч і не так буквально,
Бо ж ти нізащо не відпустиш,
Але ж ідеш...Мене від себе віддаляєш.
Та парадокс: лишень мене кохаєш.
Чи вже спинився. А йти хіба ж ти намагався?
Можливо хаосом окреслено лише в моїй уяві.
Я вже не бачу, де ілюзія, а де реальність.
Куди біжу? Назад не гляну навіть.
Так швидко сутеніє (знову темно).
Чому думки, що ти підеш, пронизують до кожної клітини?
Ти руку мою візьмеш і зігрієш у своїх долонях.
І навіть не помітиш подібної рутини.
А я благатиму, щоб ти не йшов,
В той час, коли за все сильніш мене ти втратити боїшся,
Бо хто б мене не віднайшов,
Ти злишся.
А ти не йдеш. І покидати не збирався.
Це сон лиш був, з якого я не виберусь без тебе,
І хто б завадити не намагався,
Не хочу дбати лиш про себе.
02.01.15 03:35
