Слова - сміття,
Насправді мій єдиний знак - хлопчик для серцебиття. К. Сальцова
Ця ніч ще пахне осінню, небо ховає за рогом своє кострубате тіло,
Ти ще повинен, розставити/скласти пазли власних ідей,
Разом ми плачем/платим/розплачуємось,
Разом жити збираємось, разом вмирати,
Ходити по магазинам, вибирати сукні/квіти друзям/знайомим - нікому.
Першу осінь не пам'ятаю, та й про останню не буду,
А в тебе їх скільки живе у грудях,
Скільки розстріляно намертво,
Скільки разів сиділа за ґратами, стільки ще
Про що іще?
Про що говорити, коли усе сказано словами/сміттям,
Але ж ти знаєш, що кожне слово, корицею з медом, надто солодко для живих, байдуже тим хто не ховає обличчя за масками,
Хто взагалі не живе.
Що ті слова? Що вони для поета/для тебе?
З вуст на папір, а той в золото на тисячу літ
Хто ще згадає про них,
Хто назве вулиці в нашу честь,
Що імена, що слова?
Осінь не молода, розкидала себе серед вересня і листопаду,
Хто вона?
Їх пройшло вже чимало, і далі проходити будуть
Скільки ж їх,
Як не пам'ятали, так і забудем.
