Ніхто, нікого, вічно не чекає-
Бо це буває тільки у книжках.
Чи то в словах, таке іще буває?
Та в чому хочеш! Лиш, не в почуттях...
І, як про це задуматись, здається,
Що потрапляєш у минулий час-
Коли любов була єдиний раз.
Бо тільки для одного серце б'ється.
Раніше, люди більше цінували,
Щось вічне, щось духовне і святе.
Бувало, що самі не обирали,
А що ж поробиш? Діло не просте.
Невже щоб знову цінувати душу,
Нам треба відчувати її втрату?
Щоб під вінець, не йти від слова "мушу",
І через гроші не вчиняти зраду.
Ми ніби-то любити розівчились,
Хоч про кохання й мріємо сповна...
І в цьому тільки наша є вина,
Що в розвитку чуттєвому спинились.
І, як шкода, в словах, не передати,
Та вже, навіть мала дитина знає-
"Нам не потрібно більше відчувати.
Пізнає болю, той, хто покохає".
А счастья все же он познает больше во сто крат... 
