Ні я не лізу за слівцем
В чужі шухляди та кишені,
Малюю дійсність олівцем
Простим, як світ в своїм буденні.
Ви вибачайте, що давлю
До зламу часто на графіт,
То долю я свою ловлю
І все життя пишу їй звіт.
Та що їй звітів писанина –
Нікчемне царство крапок, ком..
Вона горить, мов та калина
В осінню пору над ставком.
То манить чудом казки дивним,
То раптом щезне—через мить
Печальним криком журавлинним
Із піднебесся закричить.
Не хоче доля злитись з словом,
Боїться слів тісних кайданів.
Їй краще там, за видноколом,
Накрившись ковдрою туманів,
До сходу сонця спочивати
І в снах пливти в безмежний світ.
Я ж олівця повинен брати
І знову їй писати звіт.
