вигнання
чому така сумна моя мала,
скажи дитино, що з тобо стало,
чому ти плачеш? Що життя зламало?
скажи мені де горе ти знайшла...
згадай маленька зорі уночі,
як я колись водив тебе у гори,
як ми від хвиль тікали сміючись...
- я пам*ятаю...ті ...шалені...зорі.
- а пам*ятаєш літній вітерець?
-так. з пустощів зриває капелюха!
він наче тінь нескореного духа
усі чекання зводить нанівець...
а як з тобою ми, рука в руці,
між хмарками на небі мандрували
то мріяли, а то чогось бажали
і сонячний барвінок рясно цвів.
то дай я витру сльози на очах,
усе гразд так буде і надалі
ти встоїш в бурю, на семи вітрах
ти будеш жить - так янголи сказали..
- ти знаєш тато, все уже не так,
з тих самих пір як ти пішов...від мене
тепер у полі не орач, а танк
тепер країну рвуть вітри буремні.
тепер на небі замість світлих зір
що мерехтіли нам з тобою радо
на землю дивит*ся безжальний звір
і стогнуть гори під каменепадом.
а як же хвилі, лагідний пісок,
невже нема...де ми ішли по полю
бо я ж за тебе вмер, за твою долю
ні тато, - ти помер дарма...
невже не бачиш, я уже не там,
де я росла і жити сподівалась
де перший раз у хлопця закохалясь
то де ж мені спротивитись вітрам.
я у вигнанні проживу свій вік
Вітчизну ж бо у мене одібрали
чорти в хатах вертепи влаштували
а в храмах судять...мабуть Бог утік!
не плач мала, нема кому повстать?
іди у дім поки іще не смеркло!
я знов і знову буду оживать,
і воргів чека дорога в пекло...
