Я думала що ти-мій ідеал
Так-так, мій друже, правда це
Якби не королівство злих дзеркал,
Що відібрали стан твій і лице
Куди поділося твоє біленьке личко?
Я так вдивлятися любила, знаєш
В твої смарагдово-зелені вічка
І знати, що мене ти не чекаєш..
Я часто згадую тепер волосся,
Що перед сном являлося мені
Мов золоте, жевріюче колосся,
Яке гойдалося під чарівні пісні
Те королівство вщент все зруйнувало!
Можливо, я й сама допомогла..
Мені без тебе світу було мало
Та розказати це тобі я не змогла.
Мовчала. Думала, що скоро
Ти зрозумієш і нарешті зробиш крок
Що вразиш мене теплим, любим словом
А дзеркала помалу тисли на курок…
Я плакала, хотіла зупинити
Нещадний біль свій, та не знала як
Понад усе хотіла розчинити
В тобі мій світ, безмежної туги маяк
Остання сцена. Ні! Невже фінал?
Куди поділись ті, що були поруч завжди?
Де блиск в очах твій, де запал?
Що ж, не дізнатися тепер всієї правди.
Вже все, стихає буревій
І ти ідеш назустріч, врятувався!
Прошу тебе, скоріше все розвій!
Мій смуток щоб назавжди не вертався!
Ти пригорнувся, ніжно так, сказав
Що більш з обіймів не відпустиш
Мої долоні стисши у кулак
Свої прекрасні вії вниз опустиш
І ми ніколи не згадаєм разом
Про Королівство злих, страшних дзеркал
І стоячи перед тобою, я щоразу
Тихенько шепочу: «Ти-ідеал».
