Коли горе ласкавиться
Тихим звіром,
Не обертай свою потилицю,
Бо зі спини краще видно
Обмежені цілі храму душ.
Сипле сніг на долівку
Символи,
А ти все зорями
Молишся
Задля камінності клятвогруш.
Сота ніч в однині
Обпікає гірким солодом,
Бо ж казали давні
Боги, коли ти блудним сином
Йшов, що
Варто б обом застилати шов
Того зламання,
Щоби він не прийшов.
Проте та чарівна
Хода з хоругвами,
Де поли людей обтріпані,
А шати висять собі одиноко,
Бо час не хоче свята,
Він прагне мас,
Де з них вирина герой
Зі своєю спрагою світозмін.
Але нічого не відбувається:
Дні летять, мов галузки
Зрізаних віт,
Птахи діляться горем
У небесній висоті,
А ти на долівку забутої пам’яті
Кидаєш квіткові гекатомби
(Бо так хоче вічноминула маса),
Але не Духові, а плиті.
І ті колінні прихильності,
Що не свідчать про розуміння
Сакруму колишніх діб,
А лиш про прагнення до поклонінь,
Спрагання за пригнобленням плоті,
Яка юністю нуртує,
Змушуючи ті одвертості душі
Переливатись барвами піднебесних гір.
Пророк тяжіє до божевільного,
Аби не бути розпізнаним,
Бо знає він,
Що кров’яний камінь
На гнилій плоті –
Ціна усіх несправджених вір.
*Обертати потилицю - втікати.
