Ілюстрація 14 (12.12.2001) Я - Кришна
Навколо мене простір, що по колу обмежений сріблясто-сірою розмитістю. Ліворуч, на узвишші, знаходиться щось на зразок англійської королеви.
Я у чорному смокінгу та сліпуче білій сорочці. Мабуть, навіть у циліндрі, з циліндром на голові. Відповідно до моди.
Іде ритуал мого оновлення. І я маю велику надію на те, що саме цей ритуал, нарешті, вийде із наїженої колії ритуалів перевтілень, бо я - Кришна, але не всесильний стосовно ритуалу.
Речитативом читають мантри у певній послідовності, але для мене це не потрібне, бо суть ритуальних дій я сприймаю звично і невербально. Та контролюю. Тому перед моїми очима пропливають надписи пласкими знаками, які дуже схожі на індійське письмо. Але їх я теж не читаю, тільки дивлюсь чи немає хиб в написах.
Чекаю.
Раптом праворуч від мене молодий чоловічий голос проголошує їх із сарказмом та навіть з радістю фразу, яка має в собі зміну традиційному ритуалу. Саме так я бажав завжди!
"Королева" миттю реагує і вимагає вилучити із обігу цю фразу і навіть того, хто сказав її. Я кажу, що цього не слід робити, а слід йти далі.
І вони ідуть, але так, ніби нічого і не трапилося.
І тоді я розділяюсь. Незначна моя частина залишається в тому ритуалі, а більшість Мене ліворуч відгороджується стінкою від всього не Мого, піднімає Голову уверх...
Нелюдській відчай та одинокість заповнюють Мене. Я кричу і плачу, ридаю. Я викидаю із себе цю біль одинокості і обумовленості. І той, який є Віктор, який лежить на ліжку, ледве витримує увесь цей фонтан/гейзер/вулкан надії, його скручує ця несамовитість.
І раптом все закінчується, немов кран закрили.
Я знову коректний та вишуканий. Ритуал закінчився. В Моїх руках з'являються якісь папірці, на кшталт великих гральних карт, але чистих, білих, без малюнків. І я віялом, на рівні опущених рук, запускаю їх навколо Себе.
Вони летять і зразу проявляється незліченна маса людей навколо Мене. Люди в білих строях стоять/лежать на колінах обличчям до Мене. Вони пильно дивляться на мене, бо Я - Кришна.
Ілюстрація 15 (19.12.2001) Я - рятувальник в Іншому Світі
Знаходжусь у стані повної свідомості, зараз буду записувати пережите, але мої легені продовжують працювати у режимі, в якому вони працювали в тільки що дійстві, що відбулося у НеСні.
До мене звернулися по допомогу як до останньої інстанції. Замовник - можновладна та суха у поведінці жінка. Платить великі гроші, але те горе, що ховається за її сухістю, вважає ці гроші тільки засобом піти від неї. І не більше.
Її молодий та красивий син лежить у лікарні під штучними легенями - він та його організм не хоче дихати. Були використані вже всі засоби, дешеві та дорогі, традиційні та нетрадиційні, але ніхто та ніяк не може пробитися до нього. Він не чує нікого, хоча час від часу і волає про те, щоб йому дали можливість, нарешті, померти. Убита горем мати єдиного сина готова на все для того, щоб він жив.
За кадром залишається причина цього його стану, бо головним є не вона, а сам факт ситуації.
Виникла ідея, щоб донор підхопив/підключився до цього хлопця, почав вести його у диханні, а потім, коли хлопець почне самотужки дихати/жити, донор відійде.
Я і є такою людиною, яка може бути донором/гідом. Таке враження, що мене розшукали навіть в Іншій Реальності, бо таких як я, мало, дуже мало. Хоча для мене сама ситуація дивна тільки своєю новизною і не більше - я раніше робив подібне, але таке саме ніколи не робив.
Надходить мить мого підключення до хлопця, підхоплення хлопця. Мої легені раптом переходять із стану ритмічного дихання в стан хаотичного хапання повітря. Зявляється боязнь того, що я задихнусь. Та я опановую себе і починаю повільно, хоча і рішуче, встановлювати ритміку дихання. Навіть отримую насолоду від того, що дихаю за двох, бо це дає мені можливість іншими очима дивитися на цей процес. Чисте та ясне повітря входить в мої легені і від цього мої бронхи трохи саднить.
Я тримаю хлопця на своєму Біополі-2, але він продовжує бути в тому самому стані.
Його мати з любов'ю та співчуттям звертається до нього:
- Людик! Це я, твоя мама. Дивись на мене! Дихай!
Він тупо дивиться на неї, не бачить її, бо очі його немов повернуті всередину, і волає:
- Припинить! Залиште мене у спокої! Не хочу! Не хочу жити!
Приходить його наречена, звертається до коханого, але - той самий результат, бо він осатанілий у прагненні не жити.
Співчуття до цих людей переповнює мене. Я теж звертаюсь до хлопця, кажучи:
- Людик! Я веду тебе! Подивись на мене! - але він мене не чує, не бачить.
Тоді я піднімаю його на ноги і, міцно тримаючи, веду кімнатами, сходами, виходжу на вулицю, веду вулицею. Ми ходимо вулицями міста. Я - поряд його, але він ходить мов маріонетка, переставляючи ноги тільки тому, що я його тягну на собі.
І раптом відбувається зміна.
Він починає самостійно іти і швидко іде назад. я - поряд, не відстаю від нього. Він, нарешті, входить в палату, де чекає його мати. Вона кидається до нього, а я стою у стороні та холодно слідкую за ним і ладний у будь-яку хвилину знову підхопити його. Але він схвильований, дихає, не думаючи про це.
Він говорить:
- Мама! Я тільки що на вулиці бачив як загинула людина! Це такий жах!
Мати вже біля нього, обнімає його. Сльози радості у неї на обличчі: він дихає! Так, він переповнений жахом від побаченого, але дихає, живе!
І я відходжу від них, повільно повертаюсь у мій Світ, в мою Реальність. Відкриваю очі і дивлюсь у стелю. Проціджую знову і знову через мою пам'ять пережите. Думаю про Людика, пригадую його зовнішність. І вже не дивуюсь своїм Мандрам.
ID:
460913
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.11.2013 17:30:36
© дата внесення змiн: 16.11.2013 17:30:36
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
