Один одного ми проклинали (За мотивами вірша Ахматової)
И когда друг друга проклинали
В страсти, раскалённой до бела,
Оба мы ещё не понимали,
Как земля для двух людей мала.
И что память яростная мучит,
Пытка сильных - огненный недуг! -
И в ночи бездонной серце учит
Спрашивать: О.где ушедший друг?
А когда, сквозь волны фимиама,
Хор гремит, ликуя и грозя,
Смотрят в душу строго и упрямо
Те же неизбежные глаза.
_ * _
Один одного ми проклинали
В пристрасті жагучій до біла
І не розуміли ще, й не знали,
Як земля для двох бува мала.
Й те, що пам"ять зла і люта мучить,
Муки сильних - слабкості вогонь!
"Друг, що кинув, де?, - сердЕнько учить
Запитать в бездонності безсонь.
А коли крізь хвилі фіміаму,
Хор велично, аж ляка, луна,
Вперто дивляться у душу саму
Очі ті ж. Й спасіння, ні, нема.
Бідні жінки! Проходять тисячоліття, а вони страждають як і раніше...
Чому життя таке трагічне! Коли наступить радісна пора! НЕвже не розуміють люди, що життя не вічне? Радіти треба, як це робить дітвора
Радченко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Оля, люди живуть сьогодняшніми подіями, почуттями, а не вічним. Тому так і виходить.