В цю мить, в цей добрий час,
чи в цю лиху годину
не ради боротьби,
а крізь життя своє
я ще іду, аби
пройти хоч середину
до тих рядків, коли
наснаги не стає.
У іншому житті
почують інший голос
з глухої далини,
чи з лети забуття,
для кого не дожав,
та виплекав свій колос,
змолочений людьми,
аби була кутя.
Хто ще не сплив як тріска в руслі Спілки,
не випливе на гребенях ідей.
Не так важливо, де ти взяв і скільки,
як те, що не сховаєш від людей.
То хай і розберуться добрі люди,
що часом називаються народ,
не – що з ідеї, що від праці буде,
коли кидав каміння в їх город?
Буває й каюсь, як лягаю спати…
На те ми й люди, щоб не смертний гріх
простити й не забути попрохати,
аби свої молились за своїх.
Не сплю. Дрімаю і в думках літаю
у піднебесній зоряній імлі.
І часом на круги свої вертаю,
і уповаю, що ось-ось впізнаю
обітоване місце на землі,
де ляжу відпочити вже надовго,
аж поки не погаснуть вдалині
мої суєтні думи. І тривоги
тоді не докучатимуть мені.
Але якщо забудуть рідні й діти
майбутньої державної сім’ї,
яких навчав, хоч свічку засвітити,
і не згадають правнуки мої,
заради чого треба в світі жити,
то краще синім полум’ям згоріти
і не вертатись на круги свої.
Бо що нам з того, що в якомусь місці
поставлять хрест чи гарний камінець.
Хай трісці не спливти ні в якій спілці,
то хоч терновий буде нам вінець,
коли дійдуть нащадкам нашим вісті,
що забуття – це гірше, ніж кінець.
ID:
453031
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 06.10.2013 21:30:06
© дата внесення змiн: 06.10.2013 21:30:06
автор: I.Teрен
Вкажіть причину вашої скарги
|
