|
Як мені зараз хочеться усамітнитися, втекти від цього світу, людей, які тут – добрих і злих, милосердних і жорстоких, навіть від природи, втекти від самого життя. Десь заритися з головою у пісок і просто перестати думати, а почати відчувати.
Та від самого себе не втечеш. Бо тоді треба викинути свою голову, яка останнім часом просто аж кипить від різноманітних думок: шукає сенс буття, граничні його основи, співіснування буття і небуття. Кажуть, що людина відрізняється від тварини тим, що вона вміє логічно мислити, може за допомогою свого розуму досягти небачених вершин. І для чого? Для того, щоб потім зійти з розуму і кінець свого віку провести у психлікарні? Я розумію, що це можливо крайність, але все таки так воно і є. Одна моя знайома сказала, що над деякими речами не треба думати, не потрібно намагатися пояснити їхнє існування, бо вони просто є, створені Богом з необхідності. Це трохи заспокоює. Але якби я займалася якимось фізичним видом праці, то можливо мої думки були спрямовані на щось інше, а то постійно атакують такі питання, задумуючись над якими просто стає моторошно.
От тому так мені і хочеться кудись пожбурити свою голову, щоб я могла вільніше дихати і спокійніше спати в ночі. Вже в котрий раз переконуюсь у правильності народної мудрості: «Менше знаєш – краще спиш». Сучасне життя змушує нас думати, адже якщо ти не з родини мільярдера або не зірка, чи у тебе немає надприродного інтелекту або ти не робот, то потрібно вміти вижити у цьому світі, все продумати, як краще використати свої знання.
Але останнім часом просто стали нестерпно болючими роздуми над такою надприродною субстанцією як Бог. Ви скажете::»Та навіщо над Ним замислюватися, достатньо просто віри у те, що Він існує». Я теж так раніше думала. Але мені довелося пройти курс Середньовічної філософії, центральною проблематикою якої є Бог у його різних проявах . І після вивчення будь-якого предмету є нормою складання іспит. Я собі міркувала, що вивчу факти, здам екзамен і зі спокійною совістю буду насолоджуватися життям. Та не тут то було. Така небезпечна і завуалізована сторона філософії як науки полягає в тому, що знати – це означає не розуміти нічого, потрібно це ще УСВІДОМЛЮВАТИ.
Саме тоді і відчуваєш на яку «голку» ти підсів. Ти оперуєш даними, фактами, цитатами і т.д. і твоєму розуму починає бути цього недостатньо – від прагне чогось більшого, відбувається перехід на новий етап – усвідомлення. І тут починаєш замислюватися: «А і справді може Бог непричетний до зла? Може і не мати ніяких злих духів? Може всі врятуються не через праведне життя, а лише через покаяння?...». А коли постійно в голові крутяться такі запитання, то ти на все починаєш дивитися зовсім іншими очима. Починається паніка: а як все-таки є насправді?. Вже не радий, що знаєш хто як вважав, бо це не приводить до справді істинної думки, бо є лише гіпотези, а чим їх більше знаєш тим гірше заплутуєшся. І починає десь там в глибині душі народжуватися маленький черв’ячок, який з’їдає її з середини – недовіра. Саме НЕДОВІРА, а не ЗНЕВІРА. Тому що люди говорять про одну і ту ж саму субстанцію – Бога, але дають різні характеристики і кожен по-іншому дивиться на це питання.
А мені не хочеться знати як все повинно бути насправді. Тому що цього ніхто крім Бога не знає. А Він, звісно, мені це опосередковано не скаже. Можливо, я дійду до цього якось сама. Я маю бажання просто «від форматувати» свою голову і почати туди накопичувати нову інформацію, яка спиратиметься на власні відчуття і досвід. Головне те, що я вірю, що Бог існує і мені не важливо що для когось він існує у трьох іпостасях, а для когось це три різних Богах. Він є, і не дасть мені зійти з розуму і впасти на дно.
Кажуть, що життя як зебра – складається з чорно-білих смуг, які повторюється за певною закономірністю. І найбільше нас непокояться темні проміжки нашого життя. Але з чого ми взяли, що вони саме такого кольору? Тому що нам погано, все іде шкереберть і немає ніякого виходу? Вихід завжди є, Ви його ще просто не шукали! І Ви ще не знаєте що би було, якщо би щось пішло по-іншому. Бог знає що для Вас є добрим, а що ні. І, можливо, оце все, що нам дано – це не випробування, а навпаки допомога, підтримка і благо. А ми це все оцінюємо це все так примітивно і надто суб’єктивно.
Знову ж таки народна мудрість гласить:"Природженому повзати ніколи не вдасться злетіти». А ми так хочемо політати, що аж доходимо до безглуздя. Робимо ті крила з золота, а серце під час цього процесу чимраз дужче чорніє і кам’яніє. Врешті оцінімо той дар Божий, який нам даний як благодать, зуміймо розгледіти його в собі, розвинути. І тоді полетимо, але вже від щастя.
Не ускладнюймо собі життя. А то вже така людська природа, щоб понастворювати безліч проблем, а тоді братися за їх вирішення. Та це аж ніяк не входить в рамки жодної логіки. Схаменімося, люди, ми ж розумні як-не-як істоти і якось повинні хоча би трішки відповідати цьому статусу. Навчімося бути добрішими, лагіднішими, посміхаймося частіше. Намагаймося залагоджувати конфлікти не бійками, криками, сварками, а спокійно, чистим серцем і благородними помислами.
Накінець хочу навести слова із ранішньої молитви Оптинських старців: «Отче, навчи мене прямо й розумно обходитися з кожною людиною, нікого не соромлячи й не засмучуючи… Керуй моєю волею й навчи мене молитись, вірити, надіятися, терпіти, прощати й любити…»
14 січня 2012 року
ID:
450893
Рубрика: Проза
дата надходження: 25.09.2013 19:48:22
© дата внесення змiн: 25.09.2013 19:48:22
автор: Ліза Луківська
Вкажіть причину вашої скарги
|
