Любов моя, затвірниця німа,
Плете в душі мереживо печалі.
Готична спрага – це її тюрма,
Готична проза на її скрижалях.
Хто долю їй таку начаклував?
Лише пітьма, як відповідь, невтішна.
Які ж бридкі всі лиця і слова,
Коли душа свята, а тіло – грішне!
О ні, так не буває! Бо любов –
Це біла птаха, чиста і невинна.
Як шепіт покаянних молитов,
Вона тече по венах безупинно.
І не приймає ні земних спокус,
Ні розуму тверезого веління.
Отруйної змії палкий укус
У серце вірне міцно вріс корінням,
І чорними трояндами зацвів…
Любов моя – метафора неволі,
Безглузда жертва для сліпих богів,
Не проміняє на утіху болю…
