Ох як ми пізно розумієм суть життя,
І як багато нам для цього треба,
Нам треба біль, спокусу,почуття,
Хоча б шматочок голубого неба.
Нам треба сили, віри в неможливе,
Нам треба ангельської ніжності долонь,
Ніщо життя не зробить нам щасливим,
Допоки в серці не горітиме вогонь.
Мені ж нетреба ні спокус, ні болю,
Щоб зрозуміти суть свого життя,
Бо кожен з нас малює свою долю,
Мою ж намалювали почуття.
Різьбили болем на моєму серці,
І малювали кров’ю на душі,
Пробиті давно вічно мегагерци,
Мов нотами написані вірші.
А я терпіла, вірила у краще,
Бинтуючи страждання знов і знов,
Терпіла, хоч життя уже пропаще,
Та не пропаща віра у любов.
І не пропащі мої сподівання,
Хоча назад немає вороття,
Лиш з допомогою безсмертного кохання ,
Ми розумієм суть свого життя.
́
