На хуторі, біля Диканьки,
Стоїть високая верба,
Купає в річці свої віти
І з нею шепчеться вода…
Верба питає: чи я гарна?
Авжеж… І кращої нема?
Нема, - хвилюєшся ти марно,
але чому така сумна?
А як мені не сумувати…
Коли на цій святій землі
Та хазяйнують супостати
І гудять її гірше тлі?
Часи жорстокі наступили,
Не знаєш з ким і воювать,
Коли панки усе скупили…
А всім порядним – іздихать…
Вся тая тля пролізла в Раду,
Жирує, кичиться майном…
Хто тому лиху та дасть ради,
аж козаки пішли давно.
Давно… втомилася чекати…
Чи я діжду оту годину,
Як викинуть весь бруд із хати
І посміхнеться Україна.
Не плач, - її вода втішає:
Багатсько років я біжу,
Багато бачила і знаю…
І тобі вербо, розкажу:
У всі часи свої закони…
Та будь ти змієм чи орлом, -
Скрізь від народження до скону…
Йде боротьба добра зі злом.
Без боротьби немає руху…
У тім природи мудра суть,
Та як не вбити кляту муху…
То завтра увесь світ засруть.
Зелені гроші налетіли,
як та зелена саранча,
І людям очі засліпили.
Вони не бачать вже срача.
А те гівно уже по шию…
Навшпиньки всі давно стоять…
І сім мільйонів вже втонуло…
Ще трошки треба підождать…
На хуторі біля Диканьки
стоїть високая верба
і плаче гіркими сльозами:
невже в нас розуму нема?
.
