́́Чорна кава на столі,
За вікном ридає скрипка.
Я в самотній тихій млі
І луна моя молитва.
До всесильного, до тебе,
Крізь тумани, зорі сині
Ти лети, лети до мене
Ти лети, що стане сили.
Я давно тебе чекаю,
Адже хочу запитати
Чом самотній – я страждаю?
А з тобою – наче свято.
Чому стіни, немов мури?
Чому кава, як отрута?
Чом у голову мою
Потрапляють дивні звуки?
Від яких я шаленію,
Божеволію, страждаю,
Боже, я не розумію
Чом самотній, я вмираю?
Поясни мені будь ласка́́
Що ж зі мною, поясни,
Що за дивну, страшну маску
Ти надів мені, скажи.
Якщо справді незвичайне
Маю щось я у собі
З-поміж всіх: веселих, гарних
Лише я на цій землі.
То допоможи всесильний,
Дай мені, будь ласка, шанс,
Щоб, як пишний шлейф весільний,
Пам'ять по мені тяглась.
По землі, і скрізь, і всюди,
І в полоні почуття,
Пам’ятали мене люди
Ті, для кого творю я.
Хай усі це чітко знають
Я один, але не сам.
Хай за твори мене лають,
За вірші, що пишу Вам.
Та не зупинюсь нізащо
І писать не перестану
Я вкарбую себе в камінь,
Що буде стоять віками.
Поки є у світі люди,
Яким є в мені потреба,
Я, щасливіший від Будди,
Більшого мені не треба.
Як один зостанусь в світі,
То помру назавжди, раз.
Перестануть бігать діти
В голові у той же час
Я загину, перестану
В полі колоском цвісти.
Після того, знову встану
Людям, вірші донести!
ID:
419373
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 18.04.2013 20:16:20
© дата внесення змiн: 18.04.2013 20:16:20
автор: Роман Волошин
Вкажіть причину вашої скарги
|