І знову одна , і знову цей жаль…
Мій погляд пронизує полум’ям ночі…
Безмежну й відкриту для подвигів даль,
Та мріям таким не ймуть віри очі.
Настане світанок, і зникнуть , як дим,
Віра й надія в чеканні завзятім.
Не знати висот пориванням отим,
Які день за днем плекалися в святі.
Пройде довга мить, і на обрії день
З’явиться, наче сонце з-за хмари…
Наче відлуння беззвучних пісень,
Думки ненаситні ордою повстали…
Ніколи не стати реальністю їм,
Хоч могутніми криками рвуться на волю…
Бажанням не бути в полоні моїм.
Відпускаю шукати їх кращої долі!
