По змінах наша мама працювала.
З сестрою часто ми самі були.
В містечко нас за хлібом посилала,
Бо часом хліб у села не везли.
З сестрою нагуляємось на славу,
Хлібину купимо і йдемо у село.
З Рокитно, повертаючись в Синяву,
Біля пекарні треба йти було.
Там жолоб був з пекарні і до будки,
Яким ще теплий, чорний хліб сповзав.
Там крихти хліба брали ми у руки
І їли їх, „халвою” те прозвав.
О чорний хліб, дитинства золотого!
Приємно час той радісний згадать,
Коли не відбулося ще нічого,
А змін на краще тре було чекать.
Той дивний час: трагічний і величний.
Ми з нього виростали мов трава.
І хоч „забудьте” – кажуть і „облиште”,
Але для нас то не лише слова.
І бідність нам була, немов окраса,
Бо в ній добро могли ми розуміть.
А що без масла і без хліба часом,
То пам’ять те забула і мовчить.
Тепер бо час і величі і глуму.
Одні все мають, іншому біда.
Але я зрідка згадую із сумом,
Як я „халву” із хліба доїдав.
