Циклічно втоптаний у метушню, у чорно-білі літери вчорашніх сновидінь, у дрімоту старого лісу, що без угаву пише тишу на стовбурах струхлявілих чекань, вплітався хворобливий місяць.
Надгробним каменем ставав в обійми неба і позначки робив у нього на руках, ткав простирадло на противагу супокою і перемелював ушкоджену розраду.
З лиця тамтешніх істин випивав росу і корчився у астматичних нападах талану, пречисто скелям розплітав косу і щось нашіптував в звірину яму, що вчора вполювала вовка.
Весна вбивала павутину в двері, і може, якби то все лиш було на папері…
Вона б на плакала навприсядки про осінь
Хниче!
Сердешна!
Вертання просить!
І місивом сміття орнаментує вічність якесь невідане та спилене крило на сходах язикатого вогню.
Суміжне римування вулиць на парне змінює старе хрипке чоло…
І якщо наголос весни походження осіннього, впаде на третій склад від невзаємностей… тоді ,мабуть, я стану дактилем трискладового відчаю і наголошуватиму лише початки синього листя… робитиму йому обрамлення,
а навзаєм
Воно любитиме
Мене чужу
І всі його октави відіслані будуть експресом у загубленість сорому,
А я підкидатиму хмизу.
Стрічатиму сонну, ніким не забинтовану, весну.
З червоними маками.