Сніг падає, кружляє над головою і чути в повітрі запах болю витає. І якщо подивитись згори, то можна опинитись внизу і не дихати, лише відчувати, як тебе огортає багато маленьких сніжинок, і як віддаляється біль.
А якщо заснути отак під ліхтарем з сніжинками, а на ранок прокинутись щасливим?
Сніжинки падають не усвідомлюють, що ідуть на смерть. Летять, летять, летять глибоко вниз і опускаються на вії, голову і повністю запорошують своїм єством.
Падають думають, що танцюють але не знають, що тут люди їх топтатимуть. Прості люди, які ідуть по житті з болем.
Вокзали кличуть мене: «Іди, іди до мене, занурся в біль».
Віддаляється поїзд, хтось когось проводжав, хтось когось зустрічав. Але тебе там нема. І я одна… Я знову зовсім одна…
А може завтра не настане і я більше ніколи не буду щасливою?...
А може ці сніжинки не зможуть більше летіти щасливими і прокидатись мертвими.
А може завтра кінець світу і я засну, а не прокинусь, і не зможу більше заплакати...
…заплакати тому, що в цьому потязі не ти…
На вокзалі оголосили: «Будьте обережними…» Але я не вмію, мене болить.
Мені жаль цієї собаки, вона ногу пошкодила, а зараз так холодно, що буде з нею. Вона одна як і я чекає на завтра для того, щоб їй просто подали шматок дихання…