Після багатьох пригод і труднощів, Мурашка і Світлячок вирішили все-таки продовжити свій довгий і нелегкий шлях. Попереду було щось невідоме, позаду багато пережитих моментів. Аж ось вони забачили величезну гору, оповиту туманом.
- Що це? Світлячку, на карті її немає. – здивовано промовила Мурашка.
- Хтозна що там на нас чекає…. Постривай-но, тут є напис… але в цій місцевості вже напевно давно нікого не було, бо дороговказ поріс мохом і літери ледве можна впізнати.
- ЩАСТЯ – прочитала Мурашка і поглянула вгору, туди, куди показувала стрілка. – Що це? Що таке «щастя»?
- Не знаю, може сходимо і подивимось?
Безстрашні друзі почали підійматися крутою стежкою, що звивалася поміж гірських перевалів, вони вперто дерлися крутими схилами всім серцем бажаючи дізнатися що ж то таке це «щастя».
- Я більше не можу…давай повернемо назад… - час від часу благала Мурашка, але Світлячок в такі моменти хапав її за руку і тягнув за собою.
Минали дні, а верхівки гори все не було видно, стало холодніше і трав’яний одяг зовсім не грів. Мурашка захворіла, Світлячок щодня ставав все похмурішим і похмурішим. Зібравши останні сили, мандрівники вирушили в дорогу, пішов сніг, трава вкрилася білими ковдрами і знаходити їжу ставало все важче. Друзі майже не розмовляли, вони просто мовчки брели засніженою стежкою. Все навколо було вкрите туманом. Стемніло, розстеливши листя подорожника Мурашка лягла і вкрилася сухою стеблинкою. Світлячок відвернувся від подруги, вона стала йому чужа, дивна і незрозуміла. Ніч вкрила двох подорожніх, що так стомилися від спільної подорожі невідомо куди.
- Холодно…мені так холодно… - шепотіла вночі Мурашка, трусячись від морозу, що проймав аж до серця.
Світлячок не міг заснути, він чув як страждає Мурашка і в його душі боролися різні протиріччя. Врешті-решт він повернувся до Мурашки, поглянув в її бліде обличчя і ніжно обійняв. Він хотів аби все його тепло перейшло до неї, хотів віддати все, аби лише вона була щаслива.
- Ще трошки, потерпи ще трошечки…
Ранок зустрів подорожніх ледь теплим сонцем і щебетом птахів. Повітря було чистим і свіжим, забачивши таку красу хотілося співати і підкорювати весь світ.
- Мурашко, поглянь яка краса! Мурашко, прокинься! Мурашко…
Але Мурашка не прокидалася. Вона нерухомо лежала, вкрита стеблинкою і ніби спала. Світлячок підійшов ближче.
- Мурашко…
Вона не відповідала. Її маленьке тіло не виказувало ознак життя, бліде личко було білішим ніж завжди і лише у заплющених очах і легкій посмішці можна було впізнати колишню Мурашку: ніжну, веселу, життєрадісну і з вогником в очах. Як же її не вистачало останнім часом, а вона лежить тут, така маленька і беззахисна, переможена всіма і усіма покинута. Світлячок схилився біля своєї подруги і заплакав, тихо-тихо, лише сльози капали на землю, розтоплюючи сніг.
Розвиднілося, туман розповзся і довкола відкрився неймовірний краєвид. Внизу бігли хмари, а вгорі було лише блакитне небо і яскраве сонце. Поруч стояла табличка «Щастя».
- Мурашко…ми дійшли, бачиш… - Але Мурашка вже не бачила. – То це і є щастя?...навіщо ми сюди пішли? Пробач мене, я не хотів щоб все так обернулося…
- Це щастя, Світлячку. – На камінь приземлився благородний Орел. Він склав свої крила і гордо поглянув на маленьких комашок, які дійшли на край світу у пошуках щастя. – Ви дійшли так далеко. Небагато приходять сюди, багатьох лякає нелегкий шлях, холод і нерозуміння з боку товариша, але ви змогли, за це ви будете щасливі.
І Орел заспівав, орли не співають, але цей співав тужливо мелодійну пісню від якої замирало серце і хотілося літати. Мурашка прокинулася і стала поруч Світлячка, її очі горіли щастям, справжнім, тим, по яке вони прийшли разом.
- Тепер ви здобули велику мудрість, ви знаєте як долати труднощі і будете щасливі.
Мурашка і Світлячок підійшли до краю гори і подивилися на весь світ, він був лише для них двох, взявшись за руки вони знали що не зможуть жити один без одного і що вони найщасливіші у світі!
ID:
337785
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 16.05.2012 14:47:19
© дата внесення змiн: 16.05.2012 14:47:19
автор: river
Вкажіть причину вашої скарги
|
