Ніби синя стрічка, через поле й гай
Поспішає річка у далекий край.
Увібравши в себе із струмків води,
Пробива завзято довгії шляхи.
І про все, що бачить, розповідь склада,
Хвильками-устами тихо промовля:
“Я з землі прорвалась чистим джерелом,
Рушила по лісу, стала потічком.
Потім мандрувала, вилась поміж скал,
Бігла, простувала через греблі й вал.
Землю напувала, буйно щоб цвіла,
Для звірят у спеку втіхою була.
Сонечко вмивала ранньої пори,
Освіжала хмарки залюбки вгорі.
Пестила веселки райдужну дугу,
Сповила в тумани вербу молоду.
Човники гойдала на своїм плечі,
Проводжала в вирій журавлів ключі.
Ясночолий місяць та ясні зірки
Срібло промивали у моїй воді.
Ну а про малечу нічого й казати -
Їй з моїх обіймів ліньки вилізати…
Ну а зараз мушу обрій наздогнати,
Щоб його нарешті добре покупати. ”
І помчала річка в невідому даль,
Кинувши на коси голубу печаль.
Підтюпцем прямує через поле й гай,
Щоб ще більш дізнатись про свій рідний край.
