За хребтом – хребет… Скільки око сяга,
Простяглись величаво Судети.
Незворушно вершини рядами стоять,
Як у варті почесній кадети.
Скали гордо у вись піднімають свій торс,
Ненароком розкидавши брили.
Потічки, що у далі незнані спішать,
Набираючись росту і сили.
Водопади гаптують невидимо шаль,
Підкидаючи бризки грайливо,
І у танці шальному несуться у даль
Чисті води… Хіба ж це не диво?!
Тягнуть крони до сонця прадавні ліси,
Таємниці сховавши навколо.
Повні спокою, величі, чарів, краси
Манять всіх хоч на мить в своє лоно.
Ніби з казки пейзажі прийшли у наш час.
У полон взяли серце і душу.
І тепер, де б не була я, мрію про вас,
Хоч у снах – та вас бачити мушу.
