Ти повертавсь, як завжди, навесні додому,
А там завжди лишень одні дощі,
Та ти чекав, і віруючи всьому,
Вертався у знайомі теплі дні.
Сльозами сни вмивались у той ранок,
Ти крокував крізь спомину пісень,
Ти памятав останній тут світанок,
Немов вчорашній промайнулий день.
Та все скоріш стиралися обличчя,
Що ти їх там на серці карбував,
Пройде усе...Ти в памяті залишся,
Таким, що все умів і все прощав...
P.S.
І крізь буденну втому,
Повторювати слів:
«Зламавшись, підвестися знову,
Хоч що – а ти усе стерпів...
І так уже скрегочучи зубами,
Вертатися з прощанням на душі,
Для тих – кому уже ти не жаданий,
Хто говорив, та щиро не хотів...»
