А можна, я до тебе зазирну?
В стареньку, захаращену квартиру?
Обвішану картинками стін́у,
На них немає щастя або миру.
Картини чорний пензель омивав,
Стирав охайно кольорові сльози.
На чорну тумбу чорну фарбу клав
Художник. Він обожнював морози.
Тебе він начебто не помічав,
Хоч ти ридай, а хоч поріжеш вени...
Його обличчя... Цей негідник знав,
Про сумовиту таїну. Смиренно
Чекав на долю. Чорну, як він сам,
Як та квартира, що не знала світла.
Червоні краплі крові він змивав,
А ти марніла, чи для когось квітла?
Ти лиш згадай, якою ти була!
Під ніжним кроком аж земля світилась.
Одним лиш доторком від всього зла
Цілила. Та й тоді сама цілилась.
Я бачила не гірших, аніж ти:
Афін на розум, афродіт на вроду.
Але я признаюся: до мети,
Щоб буть як ти, я не прийшла і згодом.
А потім... Зустріч, твій магнітний сон,
Як шмат вуглини, образ його тіла.
На нього, як на кращу із ікон,
Молилась. І молитися хотіла.
Не вірю, що забула ти про все,
Що кров твоя, як попіл, почорніла.
Червону краплю пензель унесе,
Ти умирати нікол́и не вміла.
А він захоче людям набрехать,
Що приручив він гордовиту волю,
Якби ж могла тебе я виручать...
Але сама ти віддаєшся. Долю
Не тому вже ж художнику писать,
Хай пише ті чорнявії картини,
Вуглинні краплі крові не згадать
Нікому, хто не бачив той дівчини.
