Там на березі для нього існувала лише вона, а для неї - лише він… Їх пристрасть заполоняла навколо все. Та поцілунки були припинені, бо зі сторони будинку Маринку та Кирила гукали.
«Зараз йдемо!» - гукнув хлопець та вони хутко почали приводити себе в належний вигляд. Декілька поцілунків на останок і Маринка з Кирилом рушили до будинку.
В будинку царював повний хаос. П’яні тіла вештались по кімнатах, парочки зажимались в усіх вільних кутках, підлога була всипана порожніми пляшками і іншим сміттям. Через розбите вікно в кімнату потрапляло свіже повітря. Якби не воно, будинок злетів би в повітря при єдиній маленькій іскорці. Та жодного знайомого обличчя Маринка з Кирилом не побачили.
«Вау! Скільки ж нас не було?!» - здивовано сказала вона.
«А я вам скажу», - дихаючи перегаром, їм на плечі опустився Вітьок – «рівно одну годину і тридцять п’ять хвилин».
«Уууу… Вітьок! Ну нащо було так набиратись???» - знімаючи його руку зі свого плеча і відганяючи пари алкоголю рукою, запитала дівчина.
«А я тобі поясню», - він зняв руку з плеча Кирила і вхопив Маринку до своїх міцних обіймів – «Ти пішла, мені стало сумно. А бухла було навалом! Що ж мені на нього дивитись???»
«А як же Вікуся?» - запитала вона, безрезультатно намагаючись вирватись з його рук-лещат.
«Та вона – непутяща! Вона вештається з усіма підряд! Не треба вона мені! Мені лише ти мила» - почав нити Вітьок і його руки почали шарити по її тілу.
«Ей! Ей! Ей! Вітьок спокійніше! А ну забери руки від неї!» - почав злитись Кирило і міцно стиснув плече друга.
«Та припини. Я ж нічого поганого не зроблю. Лише покажу своій Кішечці, що за почуття вона в ньому пробуджує» - почав був він і підступно осміхнувся, підморгуючи Маринці.
«Вона не твоя Кішечка!» - льодяним тоном сказав він і відірвав його руки від Маринки, що вся трусилась від переляку.
«Ти що, з розуму втік??? Та вона завжди хотіла…» - почав був Вітьок та дужий удар в лице збив його з ніг. Маринка нажахано дивилась на свого кривдника, що раніше був її другом. Кров почала юшити з його розбитого носу. Кирило стояв розгніваний біля поверженого противника і важко дихав. Його лице почервоніло від обурення. Кулак пульсував.
«Ще раз її торкнешся, я тебе покалічу! Ходімо, Маринко» - суворо сказав він і повів дівчину за плечі до виходу.
«Ха-ха… Я знав, що ви почали шури-мури крутити. Я це відчував. Жариш її вже?» - витираючи кров, нахабно запитав Вітьок.
«Ах, ти ж падлюка!» - в раз закипів Кирило, розвернувся і ще раз вдарив Вітька.
«Ха-ха… Ще скажи, що у вас кохання» - почав сюсюкати і огидно реготати колишній друг – «Ти ж ненавидів її з першої зустрічі. Що ж сталось? А?»
«Скотина!» - він плюнув і вивів з будинку дівчину.
«Обережніше!» - зойкнула Маринка, коли Кирило стиснув її поранену руку.
«Що там в тебе?» - здивувався він і, відкинувши кофтинку з плеча, побачив перебинтовану рану. Хлопець запитально подивився на неї.
«Ем… Це так… Випадковість, скалка втрапила…» - почала виправдовуватись вона.
«Ти випадково порізала руку? Тут? Може все ж таки скажеш, що трапилось?»
Маринка розповіла йому усе, що сталось вдома. Він час від часу тяжко видихав і міцніше обіймав її за плечі. Вони повільно йшли темною вулицею до Маринчиного будинку. На вулицях не було жодної машини, ліхтарі декілька хвилин ще погоріли і вимкнулись. Темноту ночі розбавляли лише яскраві вивіски та вітрини магазинів. Вони йшли мовчки, через роздратованість та знервованість розмова не в’язалась. На прощання Кирило міцно поцілував Маринку і сказав:
«Те, що він говорив… То було раніше. Зараз ти для мене дуже дорога! Я не дозволю нікому тебе образити. Нікому.»
«Я знаю… Дякую» - вона обійняла його, поцілувала і пішла додому. Він залишився біля під’їзду сам. Додому йти не хотілось, трохи подумавши, Кирило присів на лавочку, що стояла поряд.
«О! Кирило! А ти що тут робиш?» - симпатична висока чорнява дівчина підходила до нього, здивовано дивлячись на хлопця.
«Аліна?! Привіт. Ем… Та я тут… Дівчину додому проводжав», - трохи розгубився він від несподіваної зустрічі.
