|
Згадаєм, друзі, незабутній час,
Як ми прийшли уперше в перший клас,
Учительку, і перший наш урок,
І перший і останній, наш, дзвінок.
Роки минули вже на скронях, білий, сніг.
А днів шкільних ніхто із нас, забуть, не зміг.
У світ веде нас мрія, вертає ностальгія,
У рідну школу на її поріг.
Ми, збережемо, на усе життя,
Ті перші, незабутні, почуття,
Напутнє слово – батьківський завіт,
І перший, самостійний, наш політ.
Ми юність, нашу, будемо ласкать,
Голубити, її, і шанувать,
Хай змінять, нашу, зовнішність роки.
Душею ми і юнки й юнаки.
Нас доля розвела по всіх світах
Своя стежина в кожного – свій шлях
Та ми збираємося – знову й знов,
У рідну школу – під її покров.
Тієї суботи на подвір’ї нашої школи (теперішнє медучилище) було людно, З усіх усюд з’їжджалися колишні учні, випускники 1956, 1958, 1959років .Сльози, посмішки, зойки, здивування, обійми, поцілунки усе зливалося у єдиний гамір. Здаля можна було б подумати, що то звичайна шкільна перерва. Можна було б подумати, а насправді це були поважного віку люди, посивілі, в окулярах, а дехто з ціпочками.
І ось ми знов у нашій школі.
На другий поверх піднялись,
Яке тут рідне все до болю ,
Ми ж тут навчалися колись.
Зібрались «діти» сивочолі ,
Уже бабусі й дідусі ,
Зібрались тут, у першій школі,
На жаль , великий не усі.
Зібралися щоб пригадати
Той незабутній день і час,
Як ми дівчата і хлоп’ята
Прийшли уперше в перший клас.
Ой, скільки ж вже минуло років,
Як ми пішли із школи в світ.
Від самостійних, перших, кроків
Багато вже минуло літ.
Тепер при зустрічі зітхання,
Жалі нездійсненних надій.
І запізнілі, вже, признання,
І спогади рожевих мрій.
Згадаєм роки молодії –
Відчуємо під серцем щем.
Бо ж осінь холодочком віє,
І шлях коротший з кожним днем.
Солодка згадка днів далеких
Бентежить і хвилює кров.
Тож ми злетілись, мов лелеки,
Щоб з юністю зустрітись знов.
Якраз у ці дні , подумати тільки , півстоліття тому, ми закінчили десятий клас Лохвицької середньої школи №1, і пішли у світ , широкий , кожен своїм шляхом. Хтось досягнув у житті більших успіхів , хтось – менших , та це не затьмарило радості нашої зустрічі.
Позліталися до рідної школи, колишні, учні, щоб поспілкуватися, згадати, порівняти, порадіти та посумувати. Зустрітись із незабутнім дитинством та юністю. Вдихнути та відчути запах рідного краю , запах своєї батьківщини.
Лохвицю любу - батьківський дім
Вчительку, першу, і школу..
Коси вербові, роси ранкові
Я не забуду ніколи
Тож поклик рідної землі збирає нас знову і знову туди де залишилось наше коріння, де залишились спогади, де залишились дорогі , нам , могили. І ось тепер, з відстані років, особливо гостро відчувається потреба повернутись, хоча би на короткий час, туди – де можна з задоволенням пройтись босоніж заповітною стежкою, прогулятися тінистими алеями соснового парку, помилуватися квітучими луками, скупатися у чистих водах чарівної Сули, береги якої поросли духмяною лепехою та м’ятою.
Місто моє над рікою,
У солов’їних садах,
Де б не бував я ,ти завжди зі мною,
В спогадах, в мріях, у снах
Де б доля мене у світах не чекала –
У Лохвиці мій оберіг.
І Лохвиця радо – завжди зустрічала
З далеких , чи близьких, доріг.
Через роки і відстані, діти війни, випускники 1959 р,
10 –А та 10- Б класів, приїхали на зустріч з однокласниками з Москви, Мінська, Петербурга, Запоріжжя, Харкова, Калуша , Миколаєва, Дніпропетровська, Полтави, Києва. І ось ми заходимо в клас, з трепетом у серці сідаємо за парти, нас зустрічає по-святковому одягнена , наша люба вчителька уже старенька , Марія Іванівна Дегтярьова. Привітавшись , вона розпочинає урок. Згадала свою молодість, розповіла про свій творчий та життєвий шлях. Згадала, як уперше, в середині п’ятдесятих років, прийшла працювати у нашу школу викладачем російської мови та літератури. Це була незрівнянна красуня , такою вона запам’яталась усім хлопцям нашого класу , а от дівчата запам’ятали, що Марія Іванівна уперше з’явилась у класі в чудовій темно – синій сукні з великими світло – голубими квітами. Від Марії Іванівни ми дізнавались про поетів і письменників, про спорідненість наших мов і народів Продовжуючи урок, Марія Іванівна сказала: «Ви всі мої учні, дорогі і любі для мене, бо в кожного з вас я вклала часточку своєї душі і серця. Я рада від того і тішуся тим , що змогла виховати у вас любов до Батьківщини, вірність шкільній дружбі, мені приємно відчувати, що моя наука допомогла хоч комусь із вас у житі ..Я вдячна вам , мої дорогі , що ви не забуваєте і мене» І у старенької учительки з’явилися на очах сльози. Клас мов заворожений мовчав. Якусь мить ще панувала тиша, аж раптом, у єдиному пориві, всі встали, і аплодуючи, вітали свою вчительку. Потім Марія Іванівна кожному з нас надавала слово. Ми розповідали як жили усі ці роки, що змогли і чого не змогли за цей часу. А потім були спогади. Спогади про перше кохання , дружбу, симпатії, і взагалі про все незабутнє.
Згадались теплі, солов’їні ночі,
Старенька хата, ліса, перелаз,
Немов весна твої - зелені очі…
В десятий ми тоді ходили клас.
Згадалось, як блукали між зірками,
І як за руки, вперше, узялись
Літа, що промайнули поміж нами
Мережкою в чарунки заплелись.
Ми розійшлися – кожен своїм шляхом.
На згадку фотокартки та листи –
З роками усвідомили із жахом,
Що вже давно попалені мости.
Що вже давно пішли, від нас , в минуле
Слова, цілунки, мрії, почуття,
А як зустрілися, то призабуле
Знов повернулося із забуття.
Знов пригадались солов’їні ночі,
Старенька хата, ліса, перелаз.
Немов весна – твої зелені очі…
В десятий ми тоді ходили клас.
Невблаганний час забирає в минуле усе нові і нові роки. І якщо в дитинстві вони плелись нескінченою чередою, а в молодості ми їх просто не помічали, то тепер літа летять, мов на крилах, і ми з сумом усвідомлюємо, що їм не буде вороття.
Я дивуюсь куди поспішають,
Мої роки на перегонки?
Чом думки, мої, щемко гортають.
Вже прожиті, давно, сторінки.
Мабуть якраз через це, ми і збираємось на ці зустрічі Мабуть саме тому вони такі дорогі для нас, не дивлячись на те, , що це всього лиш прекрасна ілюзія .Ну то й що ж. Одне діло підійматися на гору і зовсім інше спускатися
Ось і позаду зеніт.
Вже я спускаюсь з гори.
Осінь назустріч летить,
У надвечірній порі.
Як і коли і в які краї,
Ви відлетіли, літа мої.
Вільні - дитячі, юні – гарячі
Райдужні мрії мої.
Більша частина, нашого, життя уже позаду і багатьох уже немає серед нас. Ми пом’янули , добрим, словом учителів та однокласників . вічна і світла їм пам’ять. Допоки ми живі, допоки і житиме пам’ять про тих кого уже немає.
Пом’янем вчителів, однокласників,
друзів по школі
Хто пішов за межу,
бо не дав їм Господь ще пожить.
Постоїм, помовчим –
пом’янемо в, скорботному, колі.
Пригадаєм і серце ,
від того, у нас защемить.
Та небудем гадать
хто тепер , із нас кане у Лету.
Хто піде назавжди і коли ,
чий , скінчиться політ.
І чий образ лишиться у пам’яті,
та на портреті.
І який , на землі,
пожиттєвий залишиться слід.
Під кінець зустрічі, звичайно ж, була каша і до каші, були пісні нашої молодості під гітару біля багаття, були безкінечні спогади, розмови. І так же як і в далекій молодості нас чарували далекі зорі і тьохкали солов’ї. Зустріч закінчилася далеко за північ. Зустріч через 50 років.
Євген Уткін
ID:
261308
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 23.05.2011 23:39:39
© дата внесення змiн: 15.02.2015 13:19:32
автор: євген уткін
Вкажіть причину вашої скарги
|
