Прийшла задрипана весна… Та весна, від якої так смачно смердить авітамінозом, гіпертонією, сексом, самовпевненістю, грипом, розладами шлунку, медикаментами та інстинктами… От і все… не більше, але й не менше…
Взагалі, неважливо: чи зима, чи весна, чи літо, чи, може, осінь, всерівно нічого не змінюється і лишається таким же банальним і шизофренічним… Я лишаюсь такою ж незрозумілою та неосвідченою, а він – байдужим та недосяжним.
Весна… Весна під номером «2»… 2 роки анабіозу (бісова термінологія!). Та плювати на ту весну! Мені його не вистачає, я вже старша на років 20, але від того я ніяк не стала мудрішою, лише затасканіша…
Зафіксуйте нас у вічності!..
Прикро… Вимушені мрії… Хронічне кохання, від якого антибіотиків досі не винайшли, але ніяк не зрозумію: нажаль, чи на щастя…
Я пам’ятаю все і назовсім… Від першого подиху до останнього погляду, нестримний виск та невблаганне піднесення мого тиску… Наш перший сніг та останній дощ… Все - перше і останнє. Тебе – початкового і кінцевого, як же тебе випалити, сучий ти сину… Важкі сигарети – не лікують, і краще б я не палила, адже серце вже дає збій, але я радію цьому, тому що воно нагадує про те, що ще існує… Однак… назад шляху немає… Ми пришиті… бісові багатогранники… Ми – всі предмети нашої науки: анатомія, хімія, астрономія, біологія… Ти – точні науки, тому що я в них нічорта не розумію, а я – навпаки, і по тій самій причині…
Пишу ці всі дурниці, але краще б я їх лише писала і ніколи, чуєш, ніколи, принаймні в цьому житті, не озвучувала…Ніколи… Мої приватні листи бачить увесь світ, усі крім тебе… Мої зашарпані нотатки, нашкрябані незрозумілим почерком, заплетенні павутинням, зіпсовані олівцем з походженням «темних грифелів» - не листи…
«Класифікація хімічних реакцій… Хімічних реакцій… Закономірності…» А хто ж нас класифікує?! І де ж та бісова «закономірність»… Навіть досліди Фарадея в нашому випадку безсилі… Нас не дослідити, хоч ми й піддослідні…
Я вже майже відвикла від тебе… майже… Знаю: облізла і чорна кішка не має права на життя, життя – це ти, ніяких пільг. Відпускаю… хоча ні – відпустила…. Але ж моя вульгарна душенька хоче тебе… назад. Поверни… Всерівно мій… Давай вже заколотимо у тій відьомській ступі щастя… А я ж не стримуюсь від тебе, і ніякі швидкоплинні втіхи все те не замінять, тому я й не намагаюсь… Мене не поверне дебільний телефон, чи заволочений багатий хлопчик, мене в силі забрати лише ти.
Змінити б усе, але наші відносини, як наклейки на мандаринках – завжди одні і ті ж… Які ж ми все-таки… Малі тіла Сонячної системи…
ID:
247331
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.03.2011 21:13:03
© дата внесення змiн: 15.03.2011 21:13:03
автор: Mart.O.
Вкажіть причину вашої скарги
|
А ще хтось з відомих казав: "Чому ж ви постійно думаєте, що ми пишемо про себе" 
А може спробуємо переписати?!
