До нестями хочу на Трипільське. Намертво зрослася вже з цим фестом серцем і душею. Солодко захворіла тією казкою, що триває всього кілька днів…
І до болю люблю те зворушливе поле: тихе, ніжне, таємниче і трішечки сумне. Звикла вже приходити туди в будь-яку пору року…
Щороку там проходить фестиваль. Воно гостинно розкидає свої великі руки і запрошує всіх у своє казкове лоно.
І ось знову приходжу в те віковічне вкраїнське поле, де так несамовито стугонить і гуде голосами давніх предків трипільська земля, де міріадами вічних вогнів палахкотять зорі, де польові трави ніжно шепочуть нам прадавню казку, де сновигають білі тіні – душі тих, хто лишився в полі… Душі таких, як ми з тобою!..
Де тієї казкової трипільської ночі хтось невидимий розпускає свої чари, зводячи з розуму таких божевільних, як ми… Де завжди звідкись чується чиясь дивна і така ніжна пісня…
В поле, де блукають оманливі вогні, де вітер кружляє в легкому і водночас божевільному танку з Чугайстром…
І щороку несамовито гуде воно голосами предків під шалені вибухи барабанів і неземні переливи етнічних мотивів.
Торкається твоєї затуманеної свідомості своїми невидимими пальцями. Відчутно й ніжно так торкається…
І тисячі таких самих, як ми, вдихають те цілюще повітря, посміхаються віковічному сонцю-Ярилу, що грає промінням на засмаглих усміхнених обличчях нащадів древніх трипільців і ступають босоніж по випаленій сонцем траві, як тисячі років назад ступали наші предки.
Очі. Щасливі очі таких самих, як ми…
Вбрані у вінки красуні-дівчата в етнічному одязі. Щирість і невимушеність відвідувачів. Присмак свободи і шаленого кайфу на вустах. Неземна етнічна музика, що лунає звідусіль. Рух і колір. Теплий літній день. І дивні аромати духмяних трав, що так солодко затьмарюють свідомість… Круговерть літнього дурману і чистого п’янкого повітря. І щось легенько лоскоче в районі сонячного сплетіння від того екстазу…
Тихенько щось шепоче на вухо Богиня-Мати крізь віки. Ти — син Трипільської правічної Землі, ти — дитя Вітру і Вогню, правнук Сонця…
А небо блакитне-блакитне, як тисячі років тому.
Монотонно гуде в скронях від приливу щастя. І тоді ти віриш в казку.
А коли приходить ніч, блідий місяць пихато і натхненно викочується на широке полотно, усипане сріблом, і так пильно заглядає нам у вічі… Тишу врочисто прорізує таємничий і такий знайомий спів сотень, тисяч цвіркунів, а на небі велично розгорається тисячоока зоряна Сварга, як прадавній могутній оберіг, як символ Вічності…
Польова мавка-ніч у вінку з духмяних квітів нечутно пливе поміж трав, ніжно-ніжно так торкаючи їх кінчиками пальців… Плете легку павутинку чиїхось снів…
І щось невловиме вчувається в повітрі. Легко-легко так! І хочеться жити…
Хочеться розкинути руки і бігти вітрові назустріч… Я обернуся, щасливо всміхаючись… Доганяй мене!!!..
Ми впадемо у високі трави. Втомлені і щасливі. Пахне чебрецем, землею і… небом. Чи чуєш ти голос віків?.. Чи відчуваєш ти дотик століть?..
Щось так тихо бринить… Чи то повітря, схвильоване ніжною миттю, чи то струна гітари, недбало так залишеної в траві, чи то душі моєї струна…
І щоки мої палахкотять рум’янцем, коли ти ненароком торкаєшся рукою мого плеча…
І дві душі зливаються в одне, дві вічності сходяться в одну коротку мить… І хай небо закриє очі…
А потім, коли відшумить свято, поле пустішає. Наче нічого й не було.
Легенько колише високими травами і так само дарує духмяні пахощі…
Воно пусте й незаймане. І здається, що вже багато століть не ступала тут людська нога… Що лишилося це поле нам після трипільців таким, яким було стільки років тому…
Лиш глиняна трипільська хатка, збудована на фестивалі, майоріє ген під лісом. Та іноді здається, що стоїть вона вже стільки віків поспіль… Але ось-ось повернеться сюди втомлений голова сім»ї з полювання, защебечуть дітки; а берегиня вогню — мати — заведе пронизливу до кісток пісню на незрозумілій нам древній мові…
То інший світ. Інший вимір. Інша епоха.
Тільки там забуваєш про все і в котрий раз розумієш, що ХОЧЕШ ЖИТИ.
Понад усе обожнюю приходити туди іноді просто так, коли воно затихло, задрімало в очікуванні нового припливу відвідувачів Трипільського кола. Тсссс!.. Тихенько… Нехай спить… І набирається сил до наступного фесту…
А на краю неба вже розгоряється пурпурова ватра. І ніч, мов та полохлива мавка, поспіхом тікає з поля, чіпляючись подолом свого плаття за трави і забираючи з собою казку… Нашу з тобою казку…
Та ми обов ’ язково повернемося сюди знову… Ми ж лишили свої серця тут…
Знаєш, що значить для мене ЖИТИ?.. Розкинути руки, закрити очі, відчинити навстіж душу, вдихнути якомога глибше того неповторного трипільського повітря і бігти, нетямлячи себе від щастя, на захід сонця…
Чекаю. З нетерпінням чекаю. І завжди чекатиму…
А Вы ещё и на Лесную Фиесту приезжайте. Тоже классно, хотя бухают там не по-детски. И, как приедете - ищите ирландский флаг с начертанными на нём бессмертными словами ирландского же ругательства. Найдёте - Вы, считайте, вышли к нашим!
) я вже там! 
