Вже дозріло вино,
Вже запахло повітря весною,
На деревах пташки перестали кричати пусте...
Напувало воно...
Я схилюсь і тихенько постою...
Щось хотів розказати, ледве втримався... певно не те.
Вже дозріла душа,
Ти прокинулась майже, безсила...
Попросила свободи, тепер вільна, як пташка... і що?
Написала б вірша,
Але хтось підпалив твої крила....
Все минуле згоріло, одиноке майбутнє – ніщо.
Вже дозріли думки,
Вже не хочеться хибної волі
І шалені кайдани уже одягла б залюбки…
Та розлуки – стійкі,
Вони нехтують примхами долі,
Так, вони віддаляють… на хвилини, години, віки.
Дуже гарно!
Часто буває так, що рвемося на волю не усвідомлюючи, що бути з ним(чи з нею) - це і є свобода, це і є життя... Звільняючись від таких "кайданів" не розуміємо, як жити далі, куди іти, а повернутися буває просто соромно.
Віктор Нагорний відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Светок! Дуже приємно, що вдалося передати...
Ох, Витя, силён ты! Издаваться тебе нужно, на бумаге. Обязательно. Хочешь - подготовь сборник, помогу с редактурой? Ну, сильно же! Этот твой стих - он не на потребу дня. Он из тех, что, как минимум, надолго.
Віктор Нагорний відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
