"Чомусь помилками налите чорнило пише без помих..."
В строфу вплелась давно прожита рима,
І я думки доводжу до пуття.
А вітер шепче казку за дверима,
Надії всі відносить в небуття.
І кожне вистраждане мною слово
Лягає, ніби скошена трава.
Любові жду від світу, лиш любові –
Тієї, що у вічності жива.
***
Зім'ятий сніг в відкриті двері
Мене від болю застеріг.
І порозкидані папери...
Й мільйон закреслених доріг.
І все не так, бо всюди люди,
Які топили теплий лід.
Іде по вулиці приблуда,
Думок ковтаючи політ.
Чомусь помилками налите
Чорнило пише без помих.
А я сиджу. Вікно відкрите:
Іде жебрак і крає сніг...
***
За законом, ніким не лишеним,
Сьогодення вже судить світ.
Ми вірші у майбутнє пишемо –
І стирає слова політ.
Перекажемо у будущину
Заповіти свої страшні.
Ми слова нерозумні пустимо
Знову зграєю комашні.
***
Мічено. Позначено. Закинуто.
Позабуто. Викрито і вирито.
Читано і ще раз перечитано
Те, що серце в цю хвилину викине.
Писано. Погано. Переписано.
Взято в руки й знову тут залишено.
Сказано своїм і переказано:
"Не беріть, бо будете наказані!".
Зраджено. Покинуто. Обдурено.
Синє небо зорями захмурено.
Терто-перетерто і витирано.
Спалено і у папір завинено.
***
Знову ночі розкрита книжка
З змісту тягне рядки долонь.
А дубів невесела стрижка
У волоссі трима вогонь.
І читаю, немов незряча,
В падолисті, в краплинах...
Тут Постає у калюжі сплячо
У майбутнє сухий маршрут.
***
Слова важкі. Тоді, як гнуть додолу,
А ти встаєш, скорившися словам.
І тихий біль знов поведе в ніколи.
Слова важкі, як линуть тільки вам.
Слова чудні, коли у них я вірю.
Тоді, як день приспав останню ніч.
І під дощем сльозами рими мірю.
Слова чудні, коли горять між свіч.
Слова легкі, коли душа заплаче
І радість серця котиться у даль,
Коли тобі всміхаються, юначе.
Слова легкі, коли живе... печаль.
***
Я знаю: все, що пишу - сухо,
Бо осінь вдалась без дощів,
Бо чорних хмар холодне вухо
Не чує казку моїх слів.
Я знаю: хтось гуде розлуку,
Вночі ламаючись до чат.
І тихо біль стискає руку,
В минуле просячи внучат.
***
Злякалась вітру добра рима.
Тендітна, пурхнула в блакить.
Коли стояли довгі зими,
Хотіло серце відпочить,
Щоб заспокоїти від світу
Свої безмежжя почуттів.
Коли надворі було літо,
Думки горнулись до снігів.
І байдуже, що вже минуло
Усе життя огризком свіч.
Коли в долонях сонце було,
Уста вже мріяли про ніч.
***
Забинтуй мені руки мої,
Щоб писать не могли у безвіччя.
Сині демони мого сторіччя
Залишають слідів струї.
Ти у вени впусти глюкозу,
Бо інакше прийдуть вони,
Знімуть мірки на дві труни
І схоронять, вже без наркозу.
Поливайте гарячу кров
Ви холодним оксидом болю.
Я гріхи наперед замолю
І помру тільки за любов.
***
Зморшка білого лебедя грізною
Не пуска в небеса тишину.
Піднімається трепетно піснею
Із туману коса в вишину.
Скільки літ ми на станціях плакали.
Не вертались хвилини в пісні.
Вороги наші ночами квакали
І від страху будились у сні.
Біла вірність не буде розлучена,
Бо для неї шуміли жита.
І прощала, чужа і замучена,
Й на пероні чекала літа.
***
Не плач на пісню. Лишиться одна
Вона в знемозі рве густе волосся.
Чомусь вже так у світі повелося,
Що моя доля світиться сумна.
Вона сидить (та пісня) у душі
І хоче щось сказати всьому світу.
Вже час мені прощатися із літом,
Бо падають додолу спориші.
***
Аж легше стало на душі,
Як скрипка грає.
Коли пишу свої вірші –
Тоді кохаю.
Вільніше дихати мені.
Забути важко,
Коли сиджу у однині,
Немов та пташка.
Аж краще бачу далечінь,
Коли сліпа я.
Шепоче вічність: "Не загинь",
Але вмираю.
***
Сон колише сонне ліжко.
Губи зраджують - мовчу.
У руках тоненька книжка,
Що доводить до плачу.
Все я знаю і... нічого.
Очі криють мутне "ні..."
Може, ще спитати в когось,
Що приснилося мені?
Я зовсім не пам'ятаю
Ті слова і сторінки.
Та одне, напевно, знаю:
Не брехня це, все-таки.
***
Місяць тихо сидів на антені
( Не збудити б вульгарне кіно).
Вже давно не писалось. Щоденні
Сльози смутку зібрались на дно.
Не заповнити радість стакана!
І не стать однією з п'яниць!
Тільки хмар посіріла сметана
Розкриває, де спали вони.
І, соромлячись бруду і пилу,
Роси стукали в моє вікно.
А на небі - зчорніла могила,
А над нею - до раю звено.
***
І знову - безліч списаних сторінок,
І знову - двісті схоплених думок.
А за вікном розмножився барвінок,
А за вікном родив життя струмок.
Не можна на щось добре не чекати –
Надія все-таки не помира.
Виходить тихо смуток із кімнати,
Бо вже пора, бо вже, бо вже пора.
І байдуже, що діється навколо,
А дим в кімнату радісно несе.
Я знаю, що тебе побачу скоро
І що оце закінчиться усе.
***
Що би то написати,
Щоби не було болю.
Всюди неволя, ґрати,
Всюди хтось грає ролі.
Навіть не можу точно
Вкупу зібрати миті.
Дірки, прості, замочні.
Й ті вже, чомусь, забиті.
Світ без зв'язку і суті.
Всіх роз'єднали двері.
Люди навколо люті.
Плями якісь, папери...
***
Квіточка в'яне - це в ній помирає душа.
Довго світити вона б не змогла з підвіконня.
Десь догорає рядочок останній вірша
Й знову у сни прибігають захекані коні.
Стільки іти, щоб не впасти, як зрізана лань,
Стільки боротись, щоби не згубити коріння.
Я у цім світі щось дуже велике знайшла,
Тільки б достигло від квіту оцього насіння.
Щоб розсадити слова геть по цілій землі,
Щоб урожай той збирали нащадки віками.
Квітка росте, хоч і цвіти у неї малі,
Їх міліони, мільйони живуть поруч з нами.
***
Ось і все. Я під серця відкину
Наших днів помилковість гірку.
За краплиною впаде краплина –
Це роса обнімає щоку.
І неправда, що хмуриться небо,
Що ревнують тумани траву.
Сотні снів присвятила для тебе,
Але жодним із них не живу.
***
Не списувала чисті сторінки –
Вони лякали свіжістю двобою.
Не хочу так забутися тобою,
Плести тернові серденьку вінки.
Я не любила стримувать у сні,
Щоб не минали миті паперові.
І руку я закусую до крові,
Щоб не писала правдоньки мені.
***
Хмара напівголо сонцем дише,
Як помилка, зроблена у сні.
Не картай мене за білі вірші
Й за мотиви старості сумні.
Більш нікого в вічності немає,
Тільки неба вишите крило
Нас обох дощами розділяє.
Спокою так довго не було.
***
Слова лякались блискавки і грому,
Слова боялись щирості душі.
І мокра, я під дощиком додому
Іду, з калюж зриваючи вірші.
А кожен крок для мене - виблиск неба,
Який ніхто узяти не посмів.
Нехай цей вітер занесе до тебе
Мої травневі сплакані пісні.
***
А рима знову заспокоїть
Мої невинні почуття,
Бо й я колись була собою
І не ховалась від життя.
А зараз інше серце крає
І власна гідність постає.
Що з того, що життя кохаю,
Коли для мене інше є.
І знову піду я до бою
У мрій колисані світи,
Щоб поборотися з собою
І щоб себе перемогти.
***
ID:
235905
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 20.01.2011 12:49:04
© дата внесення змiн: 20.01.2011 12:49:04
автор: Світлана Нестерівська
Вкажіть причину вашої скарги
|
