Це було б так безглуздо-
померти сьогодні.
Не покаятись. Не навернутись
востаннє.
Не сказати кількох морфем
Тобі. Тобі.
В ніч, обкладеній папером
та інформацією.
Коли все ще намагаєшся
щось донести.
Щось собі довести.
А вже нема різниці-
хто від кого залежав.
А хто буде поруч.
Хоча б текстово.
Нікого.
Дивлюсь у підлогу.
Хочеться спати. І жити.
Так, кожна мить- вона
прекрасна.
Зупиніть мені цей годинник.
Власна неміч і щастя.
Бо завтра великий день,
якого, можливо, не буде.
Вдихнути ще трохи повітря,
подумати над тим, що
хочеться.
І братись за роботу,
яка власне...нікому вже
й не знадобиться.
Тримаюсь. Дивіться.
Я усміхаюсь.
Хапаюсь за соломинку
олівця і польських правил.
Вірю, що цей шматочок заповіту
я завтра опублікую
і надкушу яблуко.
Все. Вдих-видих.
Мушу.