Місто. Ночнеє місто. Воно лежало на мокрому асфальті і дивилось у зоряне небо. Місто думало, місто згадувало. Його ліхтарі як завжди горіли жовтим вогнем теплих думок, що одна за одною проходили повз нього...Та що це!? Одна з думок вийшла з-під контролю і, б’ючись у його межі, завдавала безліч болю та лякала його своєю силою та наполегливістю. Це була думка про неї. Про неї...
Вона жила у ньому, у його будинках, дихала його повітрям, ходила по його вулицям, дивилась крізь його вікна на його небо, слухала його дощі. До її квартири час від часу заходили непрохані нею гості, кожен з яких ніс свої віки. Колись у невеличку квартиру на одній з його вулиць Дитинство принесло ЇЇ, воно ще довго жило там, бавлячись з нею, майже ніколи не засмучуючи її, воно галасувало і не давало спокою тиші простих людей. Обидва літали понад його асфальтом, дарували стільки незвіданого до цього старому Місту. Потім Дитинство ще не раз навідувалось у ту квартиру, заспокоюючи її, обнадіюючи та інколи засмучуючи своїм поверненням туди, звідки воно з"являлось.Потім у маленькій квартирці в Одному з Будинків Міста пролунав веселий дзвінок з коридору. То прийшла Юність, її Весна.Вона перетворилась у дівчину, у мудрого Янгола цього міста, та чийогось будня.Кожне обличчя Міста вітало та любило її, ліхтарі проводжали її трохи хлоп’ячу ходу до того Будинку на Одній з Вулиць Міста. Кожен любив її і кожен думав що його любов вище за будь-яку іншу. Знала вона про це, чи їй було всерівно.Хто зна?Так же один з жителів Міста думав про неї, бачив її десь там, де вона приходила, чув її мову, але ніколи не був поруч, саме поруч, так, стояв інколи поряд, та не поруч. Потім він усвідомив, що є однією з пар очей Міста для неї, просто... хтось.Щоразу як він підходив до неї щось у ньому нездужало і лиш миті погляду на неї лікували;але як не намагався він бути кращим, та не виходило, не виходило. Вона танула у залитих світлом жовтих ліхтарів дворах багатоповерхівок, зникала поміж дерев, закутаних туманами.Згодом зайшла до неї Зрілість, і вулиці побачили Красу в одній з жінок Міста, її власну красу. Вона працювала в одній з установ Міста, що вже довго спостерігало за її вічно-дитячим поглядом, оглядаючим Його. Воно вітало її вранішнім серпанком та бажало надобраніч тихими піснями з сусідньої квартири.Нікого не було поруч неї, так близько, щоб можна було почути її дихання та відчути тихе й тепле тріпотіння її крил.Час приводив нових невблаганних гостей і одного зимнього вечора у двері подзвонила негаласлива Старість, і вона відчинила.Старенька тихо увійшла і подивилась у її очі, такі дитячі і такі ясні очі.Вони зажили разом, гуляли вулицями Міста, що вітало її теплим туманом, підсвіченим жовтими ліхтарями у осінніх деревах.Місто мружило свої могутні очі та шептало їй свої білі вірші.Скільки думок було роздумано і скільки поглядів віддано їй. Єдиному янголу Міста.
Та Місто живе довше за своїх мешканців, своїх друзів та ненависників, ненавистей та любовей.
Вона пішла.
Зникла з його вулиць, і з-під його неба.В той день згасли всі ліхтарі, та фари кожної з проїжджаючих повз Один з будинків Міста машин тонули у пітьмі. Воно схопилось за своє бетонне серце і мало не пішло за нею, туди, де вічні прогулянки з Дитинством, з тим та тими, що радували тебе на протязі твоїх однакових та нецікавих днів. Раптом, з усіх вікон, уздовж кожної з його вулиць потекли сльози.З усіх будинків, усіх каналізаційних люків та вуличних апаратів з водою пролились ріки сліз, що поступово зливались десь біля його серця, пекучи та вбиваючи.
Але воно тоді вижило.Були потім і радощі і сум, та, кожного разу, бачачи як Дитинство приносить в одну з квартир Міста нового мешканця, воно посміхалось і стиха плакало. І ось знову, там, на холодному і мокрому асфальті до нього прийшла думка про неї.
"Все, зникаю з карт"- сказало місто... і померло. Згасли всі ліхтарі, та фари кожної проїжджаючої повз нього машини тонули у пітьмі.
ID:
224807
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.11.2010 14:53:49
© дата внесення змiн: 27.11.2010 14:53:49
автор: Невідомий Автор
Вкажіть причину вашої скарги
|
