Хіба можливий ранок без посмішки твоєї ?
Хіба засяють зорі без погляду твого ?
Та краще під землею жити,
Щоб тої краси не бачити…
Тоді б я не страждав.
Та краще б я у хмарах десь високо літав,
Щоб крім посмішки, мов маленького промінчика, нічого не бачити.
А від нього згорає серце, палають крила,
А я б летів до мрії весь у вогні,
Щоб прилетівши поглянуть у ті очі,
в яких я потону…
Потрібно було йти туди, кудись,
Хоч на війну, хоч у минуле,
Хоч би замкнутися у замку, збудованому з безкінечних паралелей,
Потрібно було пам’ятником, кам’яним і безчуттєвим стати,
Щоб крім химерної картини у дзеркалі буття,
В якій все світло набуває якихось неземних тонів,
Я нічого не бачив…
…щоб нічого не знав,
Крім вогню океану, крім пустелі води,
Крім повітряних хмар,
Що повільно пливуть від краю до краю душі…
А що, як я і там знайду тендітну квітку щастя ?
І витягне вона мене з пустелі дійсності з корінням,
І пересадить у нове квітуче місце, залите кольоровим світлом,
Де я побачу легке повітря,
Напівпрозоре листя, простромлене жовтогарячими променями сонця,
Побачу річку, що розстелилась по долині подібно скатертині
І намалюю я на ній фантомні лінії,
Які у витонченому танці з’єднаються в ескіз мого життя...
Я серце зачиню і ключ віддам птахам,
Що відлетять на південь,
І лиш повернуться тоді, коли мине кохання слід,
А потім я їх впущу у серце --
Нехай подивляться , як порожньо й просторо стало там...
Але любов не хоче покидати,
Аж поки не зіграє на всіх струнах почуттів…
… І мабуть тим, хто вище нас,
Скрізь хмари сяє твоя посмішка, мов зірка.
)
гарно 
