Максиміліан ВОЛОШИН
ПОЛИН
Моє багаття догоряло край пустині,
Шепталося струмливе шелестіння скла.
Кірка душа печального полину
В солодкій млі гойдалась і текла.
В гранітах скель — надламані розкрилля,
Під пагорбами — вигини хребтів.
Землі відштовхнутої спинені зусилля,
Вуста праматері, в яких немає слів.
Дитя ночей, допитливо-сурмливих,
Я сам — твої розкриті очі уночі,
До сяйва древніх зір, таких же сиротливих,
Що в тьму простерли промені-дощі.
Я сам — вуста твої, мов камінь, безголосі!
І вибився із сил в кайданах німоти.
Я світло згаслих зір, я полум’я і досі —
Незряче і німе, безкриле, як і ти.
О мати-бранко! Вже на груди цій пустині
Схиляюсь я у тиші в теплу ніч.
І ватри дим гіркий, і дух гіркий полину,
І гіркість хвиль — залишаться в мені.
Переклад з російської aleksgun