На фото жінка в білому… Яке гарне у неї волосся! Шкода, що померла. Ми маємо їй допомогти. Коси починають ворушитись… мабуть від вітру. Вона кричить! Ох, леле… Але ні, мені не страшно, я знаю, що ти десь поруч, на цьому ж подвір’ї, десь поміж людей які так само комусь допомагають.
Проходячи мимо посміхаєшся мені… Удруге, втретє… Ці люди в аудиторії не зрозуміють нашого почуття, я боюся їх, та розумію – ми ж брат і сестра. Я забула про жінку на фото. Ми втекли від усіх.
Дощ… Як з пожежного шланга. Та пожежу в серці йому не загасити, і нікому не загасити. Ми разом. Наші душі разом. Цього цілком досить – ти не тримаєш мене за руку.
Треба заховатися від дощу. Вулиця сіра, будинки віють тоннами десятиліть. Так, нам сюди – відтінок стін світліший. А якщо нас помітять? Ми ж непрохані гості…
Я знаю, хто тут живе. Старий недавно втратив дружину, молодий – матір. Вона була тією жінкою на фото… Тепер бачу, чому кричала. Син ледь старший від нас, майже задушений зеленим змієм.
Мені страшно! Візьми за руку, благаю! Я кричу і мої коси шевеляться від вітру.. Як у тієї, на фотографії…
Прокинулась… Дякувати Богу… Як холодно… І яке щастя, що я тобі не сестра.
