Сиджу, дивлюся в стінку і зітхаю...
Хтось каже щось до мене - я мовчу
Чому стало все сіре?Я не знаю
В думках ж я плачу, тлію і кричу.
Як болісно й повільно в серці коле
Неначе хто голки позакидав туди
І кволе тіло, пронизане все болем
Не має сил, щоб встати і піти.
І з сонцем я навіки попрощалась,
Його тепла не треба вже мені,
Я на одинці з білим місяцем зосталась,
З ним я завжди - і на яву й вві сні.
Лиш він такий як я, хоча й далеко,
Але не відстань це якісь мільйони миль
Коли ж під нашими ногами горить пекло
А ми не відчуваємо вогню пекучий біль.
І очі вже давно мої не бачать
Для них цей світ суцільна пелена.
Нема людей, яким ще хоч щось значать
Мої ті палкі сльози на очах.
Я з кожним днем все більше відчуваю
Що ще не довго зможу я прожити так.
Що скоро заберуть і поведуть до краю
Й лиш там відчую гіркий смерті смак.
О, Господи Всевишній!Що роблю я?
Чому я йду на прив\'язі страждань?
Чому лиш чорним олівцем малюю
Страшні картини моїх мрій і сподівань?
Невже немає ниточки надії,
яка показує нам шлях із темноти?
Хто винен в тім, що зникли усі мрії?
Хто серце вкрав моє?Може...це ти?
Бо лиш тебе кохала я й страждала
Й кохати я була готова вік!
Я серце й душу - все тобі віддала,
А ти просто забрав це все і втік...