Буває так болить душа,
Що шепотіти ти не в змозі,
В кайданах, ніби вже чужа,
Німіє від життя морозів.
Вдихає кисень самота,
Перекриває вільні крани,
Зникає жила золота,
Знеструмлює палкі екрани.
Самотній ти, як корабель,
Блукаєш тихо в океані,
Росте в середині твій біль
І відпливаєш якнайдалі.
І гасне блиск в твоїх очах
І швидкість рухів і бажання,
Чекаєш ти, коли хоча б
Подихаєш повільно зрання.
Шукаєш вперто болю дно,
Намацати його ногами,
Щоб відштовхнутись вгору знов,
Спливти зі справними бортами.
І підвестися у весь зріст,
Подихати на повні груди,
Побачив цей чудовий світ,
Відчув тепер його не грубим.
Ти не самотній, ти - цей світ.
Пливтимеш далі із жагою,
І ти, і я, вона і він,
І кожен сяє з нас красою.
Дуже щемний вірш, та все ж автор уміє опанувати себе... Такий час коли ми всі цей світ, та кожний проходить щось своє... Натхнення вам і щасливої долі.
