Він українцем був, хоч схожий з негром,
І українською була його душа.
Служив землі своїй він кожним нервом,
Тож боронити край свій поспішав.
Коли зі сходу наволоч проклята
Удерлася з війною, мов орда,
Поцілував синочків-янголяток,
Немов краплинку серця їм віддав.
Дружину обійняв, немов востаннє,
Цілунок їй також подарував.
Не знав, що більше не торкнеться стану…
Сльозу зрадливу в вії заховав…
Не раз спливали в пам’яті хвилини
І надихали ворога вбивать,
Немов на крилах, думами він плинув
Туди, до них… І готував слова,
Ті найтепліші, виношені в серці
За всі важкі воєнні місяці.
Не забував про них в нерівнім герці,
Де стільки полягло тоді бійців!
Та не судилось їх йому сказати,
Адже… згорів у танку він… живцем.
Не встиг і щастя зустрічі спізнати,
Побачити коханої лице
Й синочків двох, так схожих між собою…
Чому ж так, Боже, ти їх обділив?
Чому солдат живим не вийшов з бою
І Перемога буде в нас коли?!..
3.08.2023.
Ганна Верес Демиденко
