Чи маю право я казати, те що кажу?
Чи маю право відчувати? Й чому пишу?
Але сказав ти, щоб не питала, писала все.
Пробач, мій рідний, якщо я раптом скажу не те.
Я б до війни почуття сховала й свої тривоги...
Тобі про них би я не сказала, не мала б змоги.
Я б до війни не змогла, як зараз, ось так - відверто.
Але тепер, коли серце й душа роздерта...
Не має сил, та й немає сенсу, вже щось скривати.
Душа моя прагне бути поруч, щоб захищати,
А серце стогне і очі плачуть, бо я боюся,
Без тебе, милий мій, я не зможу. Тому молюся.
Молюся й вірю! А до війни я так не робила...
Усе змінилось... А як раніше?... Тебе любила?
Складне питання. Мене тягнуло. Але пручалася.
Любила, мабуть. Але й собі я не зізнавалася.
Відверто?... Так. Я тебе кохаю. Пишу і плачу.
Пробач мені. І сама собі, я, мабуть, пробачу.
Чи маю право тебе кохати? Не знаю, рідний.
Чи маю право я це казати? Ти знати гідний!
Я не чекаю від тебе, рідний, зовсім нічого.
Я пам'ятаю, що в тебе, милий, своя дорога.
Моє кохання - то моя сила, то моя зброя,
Щоби душею - з тобою поруч, на полі бою.
Я мрію тільки, щоб повернувся живим з війни ти!
І обійняти.... І непомітно для всіх любити....
