ВІЧНІСТЬ
Повість
1 Міф
Осінь розпустила злотаве волосся і прикрила ним темне змерзле тіло. Багряні локони винограду витекли, наче струмені крові, з вмираючої природи і застигли на металевій сітці.
Когіткі-промінця гаряче-рожевого сонця чіплялися за стихаючий день: за вікна, підвіконня, за білі стіни невеликої хатини; шкрябали по дерев’яному забору й сповзали на чисто виметені цементові доріжки. Та в хатині вже розплескалося жовте море штучного світла. Передвечірню тишу порушував лише тріскіт полін у пічці.
Неслухняні білі пасма волосся раз у раз лізли в очі хлопчині, що сидів за столом, і заважали читати йому книгу. „Треба, щоб Костя підстриг мені волосся”, — сказав уголос Міфа й відклав книгу. Він підійшов до печі і дістав з її полум’яного рота хлібець. А потім заліз до її горлянки кочергою і поправив чавун із картоплею. Міфа схилився обличчям до хліба і вловив його димно-духмяний подих. Так завжди робила мама.
Саме сьогодні важко було згадувати про батьків. Минуло два роки, як вони загинули: їх збила вантажівка. Напередодні нещасного випадку повернувся з армії Костя. Йому ж, Мефодію, минув п’ятнадцятий. І залишилися два брати самі в хаті та на хазяйстві. Інколи до них приїздила тітка — материна сестра — з сином Максимом.
„Знову Костя сьогодні прийде на веселощах”, — подумав Міфа. Він взяв книгу, одягнув теплу куртку і вийшов у сіни, наче це могло б прискорити повернення брата. Сів на одну з двох лав, які стояли по бокам довгого столу, і поклав голову на руки.
Незабаром до сіней увійшов Костя і сів навпроти. За ним у хату вбігло дівча. Не встиг Міфа запитати, що це за малеча, як на порозі з’явилися батьки з кошиками в руках. Онімілий від подиву Міфа, кліпаючи очима, спостерігав, як батько з матір’ю швидко викладали на стіл паску за паскою, паску за паскою... штук двадцять — і всі різні, й одна краща за іншу. Вони розрізали випічку, що стояла посередині, і сіли біля нього.
Костя здійнявся й вмостився біля батьків. Дівчинка ж залишилася на лаві, навпроти всіх, одна. Вона простягнула руку і взяла шматок паски: спочатку з’їла верхівку, потім біле пухке тісто, і скоринку.
— М-м-м! Наша паска найсмачніша! — забринів дитячий голосок.
— Так, моя квіточка, сонечко, моя донечко, наш хліб — найкращий! — обізвалася мати.
— Міф, Міфа! — почувся десь здалека голос Кості. — Прокинься!
* * *
Минув місяць, як Міфа закінчив читати „Біблію”. Коли йому було років п’ять, мати якось всадила їх з Костею за столом у залі і принесла зі своєї з батьком кімнати невелику, але досить товсту книгу і сказала: „Це Слово Божіє — „Біблія” — наймудріша з усіх книг”.
— Окрім тіла, — акцентуючи кожне слово, продовжувала мати, — яке ми бачимо, — жінка простягнула руки і подивилась на них, — є в людині душа, яку не видно. Але відчутно.
Згадайте, іноді словом, образивши, або вчинком, можна людині зробити більш боляче, ніж штовхнувши. І щоб навчитися не кривдити душі інших людей і свою тримати в чистоті, тобто без злоби, ненависті, заздрощів, і була написана великими мудрими людьми ця книга про Бога і Сина Божого.
Бог — це така невидима істота, яка бачить все, що ми робимо, чує всі наші думки. Тому, якщо людина творить добро, то на душі має спокій і благополуччя в житті, а якщо погане — то збентеженість та несурядиці.
Як правило, важко встояти перед образою, — мати подивилася на Костю, — і не відповісти тим же. Звичайно, на образи відповідати треба, але саме міркування, звернення в душі до Бога дає вірне рішення. Бог допомагає людині чинити добро.
Мати розповіла, що до Бога звертаються, і звертаються через молитви, та загортала тоненькі сторінки книги, списані дрібнесенькими літерами в два ряди. Прочитала молитву „Отче Наш” і пояснила її. Потім поклала закладку в те місце і поставила „Біблію” на полицю шафи у великій кімнаті до інших книг.
Тоді Міфа ще не вмів читати, і вже пізніше зрозумів, що мати розповідала про Бога і „Біблію” для брата, який на той час майже щодня приносив зауваження з поведінки зі школи. Та материна розповідь зачарувала малого Міфу, як не так давно зачаровували казки. Але нове почуте було цікавіше: це не просто уявити, як такий хлопець, як Міфа, чинить героїчно, а щось таке, що повсякденно невидимо існує поруч і невпинно впливає на життя. Малий тоді довго ходив і намагався за видимим побачити невидиме, за шумом почути голос невидимого. І почув. Почув для себе тоді щось надзвичайне — свої думки. І це було відкриття. Він побачив світ по-новому. Було дуже цікаво і з кожним разом все більш захоплююче водночас робити так, як кажуть дорослі, правильно, і так, як сам бажаєш і вважаєш за потрібним. Малий пізнавав життя натхненно і розсудливо.
Коли Міфа пішов до школи, то почав частенько діставати „Біблію” з полиці, нишком. Навмання відкривав будь-яку сторінку й також навмання вибирав „цифрований” абзац і читав. Але через те, що написаного було дуже багато й такими маленькими літерами, до того ж мало що зрозуміле, хлопець повертав книгу на місце.
Після загибелі батьків яскраве захоплення життям для Міфи перетворилося на темряву. Він примушував себе робити все. Тоді десь через рік і почав читати „Біблію” з першої сторінки: в темряві з’явився рух, світло; він почав розуміти — бачити і чути — невидиме. Пару разів залишав читати, та ось місяць потому закінчив.
Кілька походів до церкви та повсякденне спілкування з людьми навело Міфу на думку, що Бог — це створений часом збираючий образ невидимого існуючого для людини, щоб їй доступніше було уявити Бога і зрозуміти вчення Божіє.
„Поки є людство, яке уявляє собі Бога, — міркував Міфа, — доти таким Бог і існує. Але ж було щось до людства. І щось же буде і після нього.
Звичайно, в житті — від народження до смерті — людині потрібен захист і віра. Та ж якщо Бог — це тільки уява на час існування людства, то чи це є витоком, чи це є істиною, вічним?”
Костя теж намагався читати „Біблію”, але зірвався: „Досить! О це так надумано! Й до того ж нудно”.
* * *
„Чому він мене не чує? Не бачить те, що роблю я, до чого прямую?
Чому закриває очі на те, що було: творить майбутнє без минулого? Нехтує батьківськими звичаями, ніби то — інше життя...”
Чорна по дощова земляна каша сором’язливо приховувала злочин, вчинений людською рукою: Костя, поки брат був у школі, перекопав латку, засіяну пшеницею, під картоплю.
„Не хочу таке життя.
Купувати продукти за однією ціною, а потім, в їхньому з Максом магазині, перепродувати за набагато вищу. Гидко. Не хочу.
Хочу вчитися. Хочу спілкуватися з розумними цікавими людьми. Хочу пізнати закономірності життя, його таємниці, істини існування”.
І Міфа вже малював у думках, як отримає атестат і піде рідною землею шукати відповіді на питання, шукати свій щасливий куточок, свою долю.
* * *
„Вічність. Для неї нема ні минулого, ні майбутнього, ані теперішнього. Немає часу. Вона безмежна.
Складається Вічність з дрібних частинок, які менші за нині відомого атома. Частинки не пов’язані між собою; вони однорідно розташовані в усьому просторі.
Одного разу однорідність порушилась, коли дві частинки потягнулися одна до одної.
„Що відбувається?” — здивувався Розум, який виник, щоб усвідомити те, що сталося. Але не встигли частинки торкнутися одна одної, як інша сила, протилежна першій, потягнула їх на попередні місця. „Ні! — збентежився Розум. — Як тільки частинки повернуться на свої місця, я перестану існувати”. І тоді дві частинки злилися воєдино...”
З першої сторінки зошита дівочі пальці перебігли до того місця, де був закладений папірець:
„... Таким чином у Вічності починає відбуватися хаос відтворення, і внаслідок цього з’являються згустки частинок та звільнений простір, які, при вселенні в них Розуму, обмежуються в нескінченному просторі Вічності.
Розумні перетворення в обмеженій частині Вічності — Всесвіті — призводять до виникнення Всесвітнього Духу та Всесвітньої Матерії.
Злиття прекрасної одиниці матерії — тіла — та дивної одиниці Духу — душі — призводять до створення неперевершеної істоти, в якій вивільняється Розум у первинному вигляді.
Та від точки вселення Розуму в Дух і Матерію до точки звільнення Розуму з останніх простягається Тунель Вічності. А вивільнення Розуму призводить до хаосу руйнування...”
Багаторазово перекреслені записи на останній сторінці дівчина прошепотіла майже про себе:
„... І поширювався Тунель Вічності у просторі Всесвіту шляхом руйнування Духа і Матерії до однорідної маси.
І коли дві останні частинки Всесвіту повернулися на свої місця у Вічності, тоді зник і Розум.
І залишилась безмежність; без теперішнього, без минулого і без майбутнього — без часу. Вічність.
Вона, Вічність і є істиною. Знати таємницю виникнення Всесвіту (частини Вічності, обмеженої простором і часом) і таємницю зникнення — й являє собою знати істину”.
Марійка притулила зошитку „Міфові реалії” до себе, прислонилася до дерева й закрила очі.
Їй здалося, що вона підіймається по дробині до останньої сходинки, й опиняється в темряві. Але ця темрява дивна; хоч і чорна, та дівчина бачить її далечінь, неосяжність. Ця темрява — спокій. Це — істина.
— Добрий день, білявко!
— Добридень, пане! — відізвалася Марійка до дідуся, що стояв за металевою сіткою.
— А я вас раніше тут не бачив.
— Я приїхала до людей, які тут мешкають.
— Та тут вже роки два ніхто не живе.
— Дійсно... А розкажіть мені, будь ласка, про людей, що мешкали тут.
Дідусь-сусід пильно подивився на Марію, погладив довгі вуса й одповів:
— Добре. Дуже ви мені вже схожі на Наталію.
Він розповів, що за його молодості жила тут родина: чоловік з дружиною та двома доньками. Що дівчата виросли, та повиходили заміж: старша, Катря, одразу ж переїхала до чоловіка в місто, а менша залишилася з батьками. І було у Наталії, молодшої, з чоловіком два сини: Костянтин і Мефодій.
Розповів дідусь про нещасний випадок з Наталією та її чоловіком. Про те, як згодом Костя й Міфа з двоюрідним братом започаткували власну справу: відкрили тут, у Верболозах, магазин. Що по закінченні школи Міфа виїхав з селища і ніхто його по тому не бачив. А Костя з Максом, кузеном, „круто” розвернулися і звели хлібопекарню. Та п’ять років потому їх заарештували і посадили за грати, і десь через три роки у в’язниці від тяжкої хвороби помер Костя.
Дідусь замовк.
— Земля йому пухом... хоча нічого світлого він по собі не лишив... От Міфа... хороший, добрий був хлопчина... І де він зараз... чи живий?..
Марія, що було сил, прислонила до себе батьків зошит і впевнилася, що знайшла свій щасливий куточок.
ID:
100745
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.11.2008 10:41:11
© дата внесення змiн: 02.11.2008 10:41:11
автор: aU`Ra
Вкажіть причину вашої скарги
|
Бо сама розумію, що "зручніше" читати невиликі за обсягом вірші, ніж чималу прозу.
