Від зелених каштанів сьогодні віє розгубленістю,
Ніби вітер застряг у їх спалених сонцем легенях.
Крокувати босоніж здається невчасною дурістю,
Позичаючи трохи завзятості в зігнутих кленів.
День горить. Срібне сонце жовтить його тінню печалі,
Наостанок кидаючи оком на свОє творіння.
Хмари ніжно шаріються й тихо пливуть собі далі,
Гарячково рятуючись з темряви і зубожіння.
Темні клени шукають в траві свої втрачені тіні.
Ноги вгрузли в асфальт, а думки - у сполоханий простір.
У повітрі витає п'янке ароматне тремтіння.
День пішов. Він розбився, стрибнувши з холодного мосту.
