В село заходили солдати
Під шепіт листя і вітрів.
Свої - не чути диких матів.
Найкращий з українських снів …
Села лишалось небагато,
Дуб на століття постарів,
Такими видались і хати,
Ставок у затінку німів …
Раптово крик луна в повітрі:
«Ідуть по полю як свої»,
Крик - дивина у цім жахітті,
Що тут вчинили москалі!
Найперші обізвались діти,
Пришкандибав старезний дід,
Йому б вже в небеса летіти,
Та дід тримає родовід …
Яке ж це щастя зустрічати,
Своє своєму – вічний дар,
Це тільки можна відчувати,
Звільнивши душу від примар …
Дід зазира в солдатські очі,
Дитя вчепилось у рюкзак,
Дівча аж обійнятись хоче,
Та не обійметься ніяк …
Ніхто і слова не говорить,
Горить за клунею садок,
Конятко теж очима водить
І вириває повідок …
Шукають, що б таке їм дати,
Несуть з хатів нехитрий скарб,
Їх стали хлопці годувати,
Нема між українців скнар …
Сидять отут немов родина,
Розклали все, що кожен мав,
І батько обіймає сина,
Що Бог йому подарував …
Зворушливі,душевні рядки!
Народ вкраїнський,як одна родина.
В кожному воїні жінка бачить сина...
Все б віддала лише мати майбуття,
вміє цінити життя і щастя!
"Сидять отут немов родина,
Розклали все, що кожен мав,
І батько обіймає сина,
Що Бог йому подарував … " Зворушливо. У кожному окупованому селі чи місті з нетерпінням чекають воїнів Світла.
хотілося б, щоб так було ... але знову не так ...
Зворушливі,душевні рядки! 
