Безмежний степ, трава по пояс,
Людська нога ще не ступала.
Я вперше тут, я заспокоюсь,
Роса на трави вже упала...
А серед степу мак розцвів,
Він майорить, як крапля крові.
Якісь думки сумні навів,
Незрозумілі, загадкові.
Колись давно тут йшли бої,
І думати про це так важко.
Неначе квітка вся в крові,
А по спині повзуть мурашки.
Повільно скрапує роса,
Землі її дарує квітка.
Немов гірка оця сльоза,
Що тихо котиться без свідків.
Пожадно п"є земля росу,
Весь час лікує тяжкі рани.
І мовчки дякує красу,
Спиває спраглими вустами..
Степ... Мак - щось близьке і далеке... Степовою людиною називав себе мій коханий. Сумно...
Сердечно дякую, Надієчко, за цей спомин і неймовірно гарний, зворушливий вірш.
Неначе там сама ходила і позбирала всі думки... душа хоч трохи відпочила, але ж сумні-сумні думки...
Пройняло до серця... 
Красиво передали стан душі! 
