- Заходить до хати
чортя волохате
і каже тихесенько: Кусь!
Я з'їм твою маму,
Я з'їм твого тата,
А далі - за тебе візьмусь...
Рученьки - ням-ням-ням!
Ніженьки - ням-ням-ням!
Висмокчу очі... Спокійної ночі...
СПАТИ ПОРА!!!
Останній рядок - страшним істеричним голосом.
Це моя дитяча уява наспівує мені ж вечірню колискову у темряві дитячої кімнати. Мені вісім.
Малесенькі мурашки весело біжать по скорцюбленому під ковдрою тільцю. Бо приходить СТРАХ.
У нього багато помічників - килим на стіні, орнаменти якого вночі оживають і ворушаться, наприклад. Розетка, з дірочок якої непомітно вилазять павуки і зелені козявки.
Невидимий блукаючий чоловічок - під його ногами час від часу поскрипує підлога. Ображений вдень одяг - мої колготки і штани, які зісковзують зі стільця і наввипередки повзуть в напрямку
ліжка. Несподівані відображення у темному нічному дзеркалі - вночі у ньому частенько з'являється велетенська морда Білого Ведмедя.
То все дрібниці, які можна пережити, запхавши для сміливості до себе під ковдру живу морську свинку. Вдвох - воно не так страшно, еге ж? А в разі чого - озвірілим колготкам завжди можна запропонувати гризуна замість себе чишо...
Ні, з усіма цими прислужниками нічних жахіть ще можна було якось існувати. Лише не з НИМ.
Не з радіоприймачем.
Увага, психотерапевти усіх країн, єднайтеся!
Радіоприймач о шостій ранку розпочинав день із гімну - тоді я полегшено зітхала. Бо саме радіоприймач - так мені малювалося це в уяві - мав одного дня на світанку оголосити про початок ЯДЕРНОЇ ВІЙНИ.
Все почалося з тоненької брошурки, яку я знайшла якось, нишпорячи на полиці книжкової шафи. Між індійськими казками, томиком Булгакова та пісенником " Пойот піонєрія" скромно чекала свого "виходу на сцену" тоненька книжечка із сірого паперу. На ній синіли букви " Ето должен знать і умєть каждий". Всередині цього фоліанту була покрокова інструкція, як діяти у випадку ядерного вибуху. Багато дрібненьких ілюстрацій у найкращих традиціях соцреалізму красномовно розповідали про радіуси і швидкість поширення вибухової хвилі. На сторінках палали будинки, стрибали цифри, а міцні і рум'яні радянські люди у протигазах і масках бігли до бомбосховищ. Хто не добіг - лягав у найближчу ямку, або присідав за парканом. Можна було стати за деревом. Або навіть за ліхтарним стовбом... Головне треба було не забути вдягнути гумові чоботи і міцний цупкий одяг. Назавжди вразили мою уяву зображення веселих радянських жінок у протигазах, які упевнено везли спеціальні закриті візочки для немовлят, трохи схожі на сучасні переноски для котів - тільки на колесиках. Маленькі радянські личинки в спеціальних гумових комбінезончиках вирушали з батьками до бетонних підземних гнізд надовго - ядерна зима тривала майже вічність.
Страх відпускав мене лише раз на добу - в момент, коли по телебаченню транслювали "Вечірню казку" - передачу таку для дітей. Там, у кінці, завжди лунала прощальна пісня-колискова, яка супроводжувалася мульт-відео-рядом. Коли ніжний жіночий голос виводив слова " прикордонник наш не спить" , а на екрані з'являвся намальований хлопчик у будьонівці на іграшковому конику, тільце моє переповнювала ненадовго надія на світле майбутнє. Я вірила, що прикордонник зможе вчасно припинити прицільно підкинутою будьонівкою апокаліптичний політ ядерної бомби.
А одного весняного ранку радіоприймач таки спрацював. День тоді видався вихідний - неділя. Батьки були вдома, займалися буденними справами. Морська свиня жувала своє сіно у фанерній коробці. Сіре небо не віщувало біди. Втім, раптом радіоприймач ожив і заволав страшним голосом. Мама на кухні продовжувала ліпити вареники із сірого тіста, батько - читати газету. У радіоприймача раптом незрозуміло звідки з'явився м'ясистий рот. Рот відкривався і кричав, з нього на всі боки летіла радіоактивна слина і хижо зблискували зуби: ууууу -іііііііі-аааааааа!.. Ууууууу-іііііііі-аааааа!..
Я ж од СТРАХУ втратила голос.
Із дзеркала виглянула голова Білого Ведмедя. На неї, вочевидь, потрапили бризки отруйної слини і - вона розсипалася сірим порохом.
Мама, у якої помаленьку почали випадати зуби і нігті - прямо в тісто - нарешті повернулася непоспіхом до мене і дала мені п'ять радянських рублів - такий голубий папірчик:
- А збігай-но купи нам протигазів у " Овочевому" - сказала, виймаючи з тіста пасмо волосся, яке щойно відвалилося і намагаючись прилаштувати його назад, на голову.
Я бігла з усіх сил. Бігти було важко - ноги були ватяні і дуже важкі. Але мені обов'язково потрібно було добігти до " Овочевого" - протигазів могло не вистачити на всіх бажаючих.
Спіткнулася. Впала. Лежала на вузенькій надщербленій асфальтовій доріжці, стискаючи в долоні гарячу купюру. Як у сповільнених кадрах бачила, як мене перестрибували наші сусіди, діти-однокласники, перша вчителька та інші. Усі бігли за протигазами. Бо їх - як і все у "Овочевий" тих часів - завезли дуже мало.
І вже було зрозуміло, що це - кінець.
Попереду - ядерна зима.
Щойно ви прочитали один із найяскравіших нічних жахів мого дитинства.
Промайнуло пів-життя, змінилось з десяток влад, місць, людей і обставин.Тристапятсот разів змінилася я. Та коли мене попросили розповісти про свої страхи - цей зринув найпершим.
У мене й досі є страхи і їх немало.
Але вони - зовсім дорослі.
Сьогодні я найбільше боюсь ось чого: не встигнути попрощатися з дорогоми людьми.
Безкарності, всесильності та отруйності зеленої плісняви у провладних голівоньках.
Піти непрощеною.
Ну, і стоматолога, звісно)
П.с. Голова Білого Ведмедя більше ніколи не з'являлася у жодному з моїх дзеркал. А жаль)
Я навіть трохи сумую тепер за нею.
По-моему это просто страх смерти, причём смерти насильственной, мучительной и несправедливой. Ремарк утверждал, что «Смерть нельзя постичь.» Зато можно легко представить, что ей предшествует и что за ней последует. Как-то много уже лет назад в армии, мой напарник по патрулю, прогуливаясь по городским улицам, открыл в себе философа, заговорил о вечном. О том, что страшна не сама смерть, а мучения, которые её сопровождают. А саму её нельзя постичь… А ещё… у Неё очень честное лицо.
Вот и получается, что я противоречу сейчас своей начальной тезе. Не смерти мы боимся. Не смерти… А детские страхи самые интутивно настоящие, самые честные. Незамыленные, незамутнённые, незапылённые ещё ничем.
Чудово. Я в 90-му тільки до школи пішов, тому страху ядерної зими не мав. Але уява таке вже витворяла з килимом та шафою шо ого. Тоді страх був зустріти маніяка, бо всюди про них говорили, і третя кімната чи, як ми, діти, казали - третя хата в якій ніхто не жив, що була завжди холодна і в якій колись стояла труна з дідом. Аби щось взяти з тої кімнати мусів не закриваючи дверей різко вбігти і стрімголов летіти назад відчуваючи, як у спину дихає крижаним холодом сама смерть.
Була ще дивна галюцинація живої фотографії, але то вже містика уяви.
Дяка за твір. Чекатиму на поезію.
