Час лікує нам рани душевні й тілесні,
протікає крізь пальці, тягнеться в роки.
Він вирішує все, навіть те, що нечесно,
що мов карма життя нам дана з висоти.
Час стирає і так, він дарує безмежне,
розставляє усе на потрібні місця.
Ми ж у часі ростем, ми від нього залежні,
лише він зводить нас у великих містах.
Час зникає коли так бракує хвилини
і в секунді буває рятує життя...
Його мало, якщо поруч рідна людина
і багато у день співчуття й каяття.
Час не вернеш назад перевівши годинник,
стрілки мляво крути, але толку нема.
Він рахує за нас кожен подих людини,
він вимірює все і сваритись дарма,
він не чує... Іде, щось бере, щось дарує,
а от скільки піщинок лишилось - ніяк
не дізнатись і, мабуть, єдине дивує,
що ми часто його витрачаємо так
ніби жити нам вічно, ніби ще здоженемо,
десь, колись скажем слово вагоме одне...
Але час про своє все... І колись ми збагнемо,
що зникає він з кожним проведеним днем.