Це мало б бути швидко і жорстоко. А що ще міг заслужити собі в очах цих озвірілих до незвичного і незнайомого людей виходець з далекого ворожого європейського міста. Який посмів зі зброєю в руках захищати свою землю. Який чомусь вирішив, що вона його, коли на берегах Москви вирішили, що все навколо їхнє. Він зараз пам’ятав лише своє прізвисько. Це прізвисько допомагало вижити, допомагало все ще почувати себе людиною. Інопланетянин … Так, саме так його називали друзі за незгасиму віру в незвичайне, космічне, світле. Своїми чудернацькими історіями він не раз рятував їх від повного психологічного виснаження у російській тюрмі. Та й мабуть рятував і себе самого.
Глумлячись над ним, тюремники видумали покару за невдалу втечу - скинути його серед льоду на далекій півночі. «Ти ж кажеш, що "інопланетянин", тож хай вони тебе і рятують …». Обрали особливе місце, де температура опускалась до мінус п’ятдесяти. Що ж, у нього залишалось за таких умов не більше години часу. На останні думки, на останні фантазії …
Парашут приземлився швидко і якось несправжньо. Вітер одразу видер його з рук. Чи був сенс кудись рухатись? Холодна біла пустеля … Щоправда, зовсім далеко виднілося пасмо чи то високих льодовиків, чи то навіть гір … . «Іди …», - почувся голос. «Іди, поки можеш».
Тіло почорніло, брови вкрилися льодом, вилиці вже не могли рухатись.
Але чорне, ледь живе, воно все ще крокувало цим чужим холодним снігом до пасма гір. Він би мав давно упасти, замерзнути, перетворитися на уламок криги … Але чуже, наче не його я рухалося повільно, але впевнено.
Після шести годин цієї абсолютної нереальності Андрій, а саме так звали його насправді, опинився біля гірського схилу. Дивним чином пасмо гір нагадувало український герб …
Андрій підійшов до нижнього краю цієї незвичної конструкції. Він все ще зміг зрозуміти, що перед ним раптом з’явилось щось на кшталт великого вікна чи то порталу.
- Я вітаю тебе, Інопланетянине. Здається, так ти сам себе називаєш. Залишилося пройти невеличкий тест. Я хочу познайомитись з тобою ближче, перш ніж ти перейдеш межу між твоїм світом і моїм. Хоч я здогадуюсь, як ти відповідатимеш на мої запитання.
«Подумки хіба що», - це було все, на що спромігся Андрій. Тіло вже давно не було слухняним та придатним для спілкування.
- Чи варто рятувати планету, якщо більшість не варта цієї планети?
- Планету варто рятувати навіть заради однієї людини.
- Який є найдорожчий людський скарб?
- Знання і любов.
- Але ж нові знання перекреслюють попередні?
- Без старих знань немає нових.
- Що є найважливішим завданням людини?
- Постійно запитувати себе про це …
- Я не сподівався на такі відповіді. Вони кращі, ніж я очікував. Заходь. Мій світ тепер і твій. Мене можеш називати Комп’ютер.
Андрій наче увійшов у кам’яну стіну, не зробивши для цього жодного зусилля. Великий зал чи то з білого мармуру, чи з якогось невідомого йому матеріалу відкрився перед очима. Це було надзвичайно фантастично і неочікувано. Безмежна кількість екранів. Кілька крісел у центрі. Нічого, що б нагадувало пульт управління. Шкода, що у нього не було жодного шансу вижити і навчитись користуватись цим.
Він вже змирився з цим фактом. На щастя, помилявся.
- Твоє тіло уже не функціонує. Ти потребуєш молекулярного оновлення. В кінці приміщення є камера. Прошу лягти у неї. Які можливості ти б хотів для свого оновленого тіла?
Андрій виконав усе, як йому було сказано. Шанс вижити став реальністю. Але заради чого? Ось це «заради» і мало б дати відповідь на питання про функції.
- Я б хотів повернути здоров’я для цього тіла. Крім того, зробити його невразливим для хвороб та пошкоджень. Я звичайно не знаю, чи це можливо. Було б чудово, якби у мене з’явилась здатність лікувати інших. Я б також хотів мати знання про цей корабель та Всесвіт.
- Я захоплений твоїм вибором. Склад твоєї крові буде дещо змінено, але це не змінить твоєї людської суті.
Камера закрилась. Андрій відчув, як його свідомість немов комп’ютерний файл перемістилась з одного місця на інше. А потім повернулася назад.
З лікувальної камери піднявся зовсім інший чоловік. Ні, це все ще був він, Інопланетянин. Тут не змінилось нічого. Але новий гнучкий розум дивився на світ як на працю для рук своїх і свого друга Комп’ютера. Якого, звичайно, не видно, але який, як виявиться пізніше, не підводить ні в чому.
Долоні рук при напруженні виблискували фіолетовим промінням. Цією енергією можна було лікувати людські хвороби. Залишилось повернутися у свій далекий рідний світ - в Україну. Бо як ж без нього. Але з цим взагалі не було ніяких проблем.
- Борт 2, злітаємо. Пора додому.
- Вітаю з новим народженням. Може, спочатку облетимо орбіту?
- Ні. Я надто давно не був удома.