Я розсуваю морок і дощі,
Здираю заструпілі вже прищі.
Озон, з повітря, жадібно – в легені…
Думки чомусь віддалені, непевні…
Те борсання в собі із сил останніх,
Де найцінніше – недоступна тайна.
І світ, у кровообігу бурхливім,
Де теж права диктовані жахливі...
Бактерії, личинки і хто зна що...
А ти і далі – мід з водою, натще…
Існують вони в тобі і без тебе
І множаться, справляючи потреби.
Сміття оте отруює, вбиває,
Бо життєдайну силу забирає.
Закриті і відкриті ті системи –
Із Всесвіту незрозумілі схеми...
11 вересня 2016
(с) Валентина Гуменюк